Що вони роблять з нашим домом? Хто і як знищує українську природу під час війни

Цього літа в прокат вийшов художній фільм режисера Крістофера Нолана «Опенгеймер». Він знятий за книгою «Оппенгеймер. Тріумф і трагедія Американського Прометея». Це історія видатного фізика, який керував Мангеттенським проєктом – небаченою до того часу колаборацією науковців та військових, завдяки якій було створено небачену до того зброю. Значення цього винаходу науковий журналіст Вільям Лоуренс, який детально висвітлював Мангеттенський проєкт, порівняв із приборканням вогню давньою людиною.

Але «підкорення» атомних сил принесло людству багато горя.

Чи добре усвідомлював Опенгеймер та його колеги, якого монстра випускає на світ їхній проєкт? Чи могли науковці відмовитися від створення атомної бомби, яка потрібна була військовим та політиками? Зрештою, чи можливо взагалі змусити науку не робити того, на що вона вже спроможна?

Про це та багато іншого в «Головній обсерваторії» ми говоримо з завідувачем наукового відділу Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника Денисом Вишневським.

Коли на самому початку повномасштабної війни орнітологиня Наталя Атамась вирішила їхати з п'ятирічним сином з Києва на Рівенщину, одним із головних аргументів була безпека. На перший погляд безпосередня близькість до недружньої Білорусі свідчить про протилежне. Але тамтешні болота абсолютно непрохідні для важкої техніки, а відтак, захищають українську територію краще за будь-які стіни чи паркани. 

Осушені болота – це вигода для невеликої групи людей і маса проблем для решти. Сухі торф'яники чудово горять і погано гасяться. Без боліт немає кому живити водою річки. А крім того, разом із болотами гинуть всі їхні мешканці – рослини і тварини, які втрачають свою домівку і в жодній іншій жити не можуть. 

Наталя каже, що їй та її колегам-науковцям і природоохоронцям дуже складно пояснити іншим людям, що якщо ми справді хочемо зберегти червонокнижного бекаса та інших рідкісних птахів, які гніздують на болотах, нам треба в першу чергу охороняти самі болота. Тому, може краще трішки схитрувати і сказати людям, що болота в першу чергу потрібні нам для захисту державних кордонів? Тоді збереження птахів та інших тварин і рослин буде "приємним побічним продуктом" збереження боліт. 

В новому епізоді "Головної обсерваторії" на "Українській правді" з Наталею Атамась ми також говоримо:

- як війна впливає на птахів (спойлер: Наталя не знає, бо вона науковиця, а не ворожка, "лідерка думок" чи ще хтось, хто має прості відповіді на всі складні питання);

- як пінгвіни на Фолклендських островах виграли від однойменної війни;

- чому в наших лісах нам не потрібні "закордонні" види дерев – робінія, червоний дуб та інші, які так активно висаджують лісгоспи;

- чому птахів та інших тварин складно побачити на військових полігонах (правильна відповідь: бо більшість людей не можуть туди потрапити, а якби потрапили, то пересвідчилися, що природа почувається там дуже непогано);

- про яку сферу пташиного життя буде розповідати чергова (вже третя) науково-популярна книга Наталі.

Влітку цього року вийшов документальний фільм Наталії Шевченко "Вода. Земля. Вогонь". https://www.youtube.com/watch?v=aFK8Wg6mWjs  Це, звісно, не перша вітчизняна документалка про українську природу. 

Серед раніших робіт можна згадати два спільних проєкти Олексія Бурковського та телекомпанії "Орбіта" про природу Сходу України – "Торські степи: життя, смерть... воскресіння?" https://www.youtube.com/watch?v=OW321LmcHuw&t=1181s  , а також "Донеччина заповідна – насіння життя"  https://www.youtube.com/watch?v=ynFq1Ry_BEU  .

Але документальне кіно про природу в Україні не стало явищем, помітним для широкого загалу. Що не менш прикро, приводом для появи фільму Наталі Шевченко стала війна, а сам він розповідає, як воєнні дії впливають на довкілля. 

Якщо згадати, що й закордонних кінематографістів українська природа цікавила в першу чергу в розрізі наслідків чорнобильської катастрофи, то може скластися гірке враження, що крім проблем та бід нам хвалитися немає чим, коли йдеться про природу. А якщо на додачу пригадати, що в Україні немає коралових атолів, пінгвінів та тропічних лісів, які ми можемо бачити в серіалах Девіда Аттенборо, то це враження тільки підсилюється. 

В новому епізоді подкасту "Головна обсерваторія" з Наталією Шевченко ми говоримо про українське документальне кіно про природу і наше сприйняття рідної природи. 

Серед іншого Наталія розповідає:

- хто зараз знімає документалку про український заповідник "Розточчя" (спойлер: не українці);

- про стереотип, згідно з яким рубати ліс – це погано, а орати луки – добре (хоча природа страждає в обох випадках);

- чи можлива документалка про природу, якщо в країні немає велетенських варанів, горил та крокодилів (а також іншої екзотики);

- яку країну обділив увагою в своїх фільмах Девід Аттенборо (на його власну думку).

Кілька років тому природоохоронець Олексій Бурковський розпочав небачений і, на перший погляд, дивний експеримент. Він вирішив, що на його земельному паї у Покровському районі на Донеччині віднині має рости не пшениця, кукурудза чи соняшник, а звичайнісінькі степові трави. 

Серед іншого це означає, що він вже не буде отримувати щороку плату від фермера, який орендував цю землю. А натомість допомагатиме колишньому полю зарости дикими травами і займатиметься нескінченною тяганиною з паперами. Бо подібні експерименти просто не передбачені законом. Але вони дуже потрібні. 

Причина дуже проста − в Україні майже не лишилося диких степів. За найбільш оптимістичними оцінками − лише 4% від тих, що були в нашому історичному минулому. Це "Асканія-Нова" та ще кілька заповідників чи заказників, а також схили балок, куди не дісталася сільськогосподарська техніка. 

Втрата степів − це зворотній бік нашого "великого аграрного успіху". Так, Україна справді є одним із найбільших у світі постачальників сільськогосподарської продукції. Але проблема в тому, що корови, які дають рекордні надої, ніколи не живуть довго.

Багато наших чорноземів виснажені, відбуваються процеси опустелювання, а про дику природу вже майже ніхто не згадує. 

В цьому епізоді "Головної обсерваторії" ми поговорили з Олексієм Бурковським про те,

- чи може "повернення степу" нашкодити нашому аграрному сектору та продовольчій безпеці;

- як рухається його експеримент неподалік від лінії бойових дій;

- хто фінансує його діяльність;

- кого він очікує побачити головним послідовником своєї роботи;

а також про багато іншого. 

Прочитати додатково про Олексія Бурковського та його діяльність можна в матеріалі Олени Струк "Десь під Донецьком. Навіщо в 60 км від війни людина вирощує дике поле". (https://www.pravda.com.ua/articles/2021/11/19/7312075/)