Позиція «я нікому не вірю, бо всі брешуть» — абсолютно невиграшна. Марина Кафтан про критичне мислення як ключ до медіаграмотності

Як регіональному медіа працювати під час війни, коли рекламний ринок майже не дає можливості для розвитку, а команда живе й працює під постійними обстрілами? І чи може досвід українських редакцій у протидії дезінформації стати потрібним не лише в Україні, а й у Європі?

У подкасті «Медіуми» Сергій Прокопенко, засновник і головний редактор харківського «Ґвара Медіа», розповідає, як видання пройшло шлях від громадської ініціативи та медіа про культуру до суспільно-політичної редакції з командою близько 30 людей, чому для регіональних медіа важливі сильний менеджмент і диверсифікація доходів і як працювати з командою в умовах постійного виснаження.

А також — про фактчекінг як один із ключових напрямів «Ґвари», створення сервісу perevirka.ai, використання штучного інтелекту для перевірки інформації та спробу масштабувати український досвід протидії дезінформації на редакції інших країн.

00:00 «Мотивація полягала в тому, щоб зробити медіа після Євромайдану»;

03:51 «Ми реально були дуже схожі на хіпі»;

06:21 Про команду «Ґвари»: «У нас навіть є HR. Я всім про це розповідаю — і всі такі: “О боже!”»;

08:25 «Ми намагаємося вибудувати управлінську культуру, щоб не виживати, а працювати»;

10:58 «В Україні немає де вчитися системно медіаменеджменту»;

13:13 Про фактчек-бот: «На піку ми отримували по кілька тисяч запитів»;

16:32 «Редакції виснажені, кількість дезінформації, сумнівної, неякісної інформації зростає»;

19:36 «На медіа тиснуть платформи, ШІ, ринок, який розвалюється, економіка, яка стагнує».

Чому про життя українців в окупації досі знаємо так мало — і як журналістам розповідати про нього без спрощень та небезпечних узагальнень? І чому важливо не лише документувати російські злочини, а й показувати повсякденне життя людей, які роками залишаються на захоплених територіях?

У подкасті «Медіуми» про це розповідає Олександр Носок, журналіст онлайн-медіа «Перший запорізький». Він зі своїм матеріалом «Атомне місто в кайданах: як Росія переслідує, катує та незаконно ув’язнює жителів Енергодара і працівників Запорізької АЕС» здобув перемогу у спецномінації цьогорічного конкурсу професійної журналістики «Честь професії».

Олександр розповідає, як збирав свідчення про переслідування, катування та незаконні ув’язнення жителів Енергодара й працівників ЗАЕС, як журналістам досліджувати злочини на територіях, куди вони не мають фізичного доступу, та чому систематизація свідчень допомагає відтворити масштаб російських репресій.

00:00 «Тема постійно була у фокусі нашої уваги, ми мали уявлення про злочини, які там відбуваються»;

02:55 «Енергодар став одним із центрів найбільших масових репресій на всій тимчасово окупованій частині Запорізької області»;

04:49 «Персонал ЗАЕС виконував свої обов’язки буквально під дулами автоматів і під постійними погрозами»;

07:39 «В Енергодарі діяло щонайменше 16 локацій утримання людей у різних частинах міста»;

10:43 «Людей викрадають і переслідують за будь-який, навіть найменший прояв проукраїнської позиції»;

13:30 «Росія активно використовує цивільних полонених як важіль політичного тиску»;

15:06 «Ми маємо багато труднощів із її висвітленням і одна з найбільших — доступ до інформації з окупованих територій»;

20:47 «Важливо відходити від спрощених уявлень і показувати об’ємну картину окупації»;

24:10 «Про те, через що їм доводиться проходити щодня, ми практично не знаємо».

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.

Як запустити незалежне регіональне медіа під час великої війни — без грошей, офісу та впевненості, що воно взагалі виживе? І чи можуть спільнота, журнал і продакшн стати для редакції не лише способом розвиватися, а й можливістю пережити періоди без донорської підтримки?

У подкасті «Медіуми» Вероніка Полякова, засновниця та CEO одеського медіа «Море людей», розповідає як редакція виросла з команди, що монтувала матеріали на кухні до медіа з мільйонними охопленнями, чому своєю місією обрала руйнування стереотипу про «проросійську Одесу» та як вибудовує довіру аудиторії й журналістської спільноти.

А також — про журнал як спосіб підтримати незалежну журналістику, експерименти з мерчем, розвиток власного продакшну та спільноту, завдяки якій редакція змогла три місяці працювати без донорського фінансування.

00:00 «В Одесі не було незалежних медіа»;

03:06 «Одеса — це ж море класних людей»;

05:44 «Ми почали як блогери»;

07:50 «Мені було дуже неприємно, як узагалі говорили про Одесу»;

09:27 «У перший же місяць наші матеріали почали набирати мільйони переглядів»;

11:54 «“Море людей” поціловане Богом»;

15:39 «Дуже хотілося, щоб аудиторія сприймала нас як професіоналів, могла нам довіряти»;

17:07 «У нас є приклади, коли завдяки матеріалам “Моря людей” люди виходили на мітинги»;

19:49 «Друзі, давайте зробимо журнал! Це буде вишка»;

23:33 «Кошти, які ми назбирали завдяки спільноті, донатам і продажам журналів, дозволили всій нашій редакції існувати три місяці».

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Чому про їжу варто говорити так само серйозно, як про політику чи історію? Чому гастрономічна журналістика в Україні досі залишається радше винятком, ніж окремою професією?

У подкасті «Медіуми» дослідниця гастрономічної культури та співзасновниця проєкту їzhakultura Олена Брайченко пояснює, як їжа стає інструментом культурної дипломатії, чому тікток не вбиває книжки, а може допомогти зберігати традиції та як через смак можна розповідати світові про війну, окупацію та українську ідентичність?

00:00 «В Україні, мені здається, ще рано говорити про гастрономічну журналістику»;

04:39 «Журналіст має залишатися незаангажованим і не просувати жоден ресторан»;

07:12 «Блогерська сфера переходить від щирих рекомендацій до маркування рекламних інтеграцій»;

09:49 «Через їжу можна розповісти практично про все»;

12:42 «Багато людей думають, що їжа — це найпростіша тема, з якою можна працювати»;

15:30 «Як після встановлення радянської влади соус бешамель перетворився на "білий соус"»;

20:12 «Їжа — дуже незручний інструмент. Це доказова база»;

24:00 «Мені хотілося б сказати, що тікток убиває книговидання. Але це неправда»;

29:10 «Через смак і через продукт можна підвести людину до розмови про значно масштабніші речі»;

33:45 «Повномасштабне вторгнення стало моментом, який змусив мене переосмислити власні підходи до гастрономічних досліджень»;

39:53 «Мій пиріг Незалежності — конкурс людських історій, які стоять за цими рецептами»;

44:42 «За десять років на полицях іноземних магазинів стоятимуть українські продукти».