Як Росія може втрутитися в українські вибори через соцмережі: Ольга Айвазовська про уроки Румунії та загрози для України

Чому українські медіа дедалі рідше розповідають про життя на тимчасово окупованих територіях? Чому за новинами про репресії, примусову мобілізацію та заявами політиків губляться історії звичайних людей? І як брак цих історій впливає на ставлення суспільства до українців, які залишилися в окупації?

У подкасті «Медіуми» Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа», розповідає про результати дослідження щодо висвітлення окупованих територій в українських онлайн-медіа у 2022—2025 роках, пояснює, чому журналістам бракує голосів місцевих жителів, як релоковані редакції можуть допомогти заповнити цю прогалину та чому тема реінтеграції поступово зникає з інформаційного порядку денного.

А також — про небезпеку сприйняття всіх, хто залишився в окупації, як колаборантів, роль державних комунікацій у висвітленні цих територій і необхідність уже сьогодні говорити про їхнє майбутнє після звільнення.

00:00 «Відбулося певне звикання і суспільства, і медіа до теми про окупацію»;

03:04 «Релоковані могли б додати свою експертизу, а національні — забезпечити ширше охоплення»;

06:11 «Медіа не вигадують новини самі по собі, вони реагують на інформаційний порядок денний»;

09:21 Про брак українських інструкцій щодо уникнення примусової мобілізації;

12:09 Про повсякденне життя людей в окупації: «Цих матеріалів насправді не вистачає. Це і є голоси окупованих територій, простих жителів»;

13:50 «Українцям цікава тема реінтеграції. Вона залишається серед основних проблем, які їх турбують»;

18:11 «У приватних розмовах можна почути навіть від дуже розумних людей певну зневагу до жителів окупованих територій»;

20:48 «Саме родинна пам’ять дозволяє мені весь час тримати цей людський фокус, коли я думаю зараз про тимчасово окуповані території».

Чи готові українські медіа до перших повоєнних виборів, якщо інформаційний простір за шість років змінився майже до невпізнаваності? Телеграм і тікток стали важливими джерелами інформації, політична реклама дедалі більше переходить на цифрові платформи, а генеративний штучний інтелект створює нові можливості для дезінформації та втручання у виборчий процес.

У подкасті «Медіуми» Сергій Савелій, радник з політичних і правових питань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) в Україні, говорить про те, чому перед першими післявоєнними виборами Україні потрібен перехідний період для відновлення медіасередовища, як забезпечити прозорість політичної агітації в телеграмі та чи достатньо звичних спростувань для протидії дезінформації.

А також — про підготовку журналістів до виборчої кампанії, можливості ШІ для відстеження інформаційних атак і пошук балансу між регулюванням цифрових платформ і свободою слова.

00:00 «Одна з причин, чому йдеться про перехідний період — відновлення медіасередовища»;

04:43 «У 2022 році телеграм певною мірою легітимізувався в українському середовищі»;

05:50 «Складність також полягає в анонімності. І це ключова проблема»;

08:30 «Яким чином легально здійснювати агітацію в телеграм-ресурсах?»

10:43 «Шість років тому ніхто й не знав, що таке штучний інтелект»;

16:10 «Мені складно поки відповісти, чи працюватиме тактика StopFake — протидія дезінформації шляхом дебанкінгу»;

19:55 «Чи слід в Україні ввести поняття дезінформації в законодавство?»

23:02 «Якщо платформи не йтимуть на контакт, тоді це вже буде легітимним рішенням щодо заборони».

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Як зняти в Україні візуально складну кримінальну комедію за бюджет, який спершу мав бути утричі більшим, і завершити її після ковіду та повномасштабного вторгнення? 

Фільм «Добре, що мама не знає» почали створювати ще до великої війни, а між першим і останнім знімальними днями минуло понад три роки. У подкасті «Медіуми» режисер Саша Литвиненко та продюсер Женя Литвиненко розповідають, як задум мінісеріалу перетворився на повнометражне кіно з чотирьох новел, чому його візуальна мова тяжіє до неонуару та як на неї вплинули брати Коени, Гай Річі й Квентін Тарантіно. А також — як команда поверталася до зйомок після 24 лютого, збираючи акторів і фахівців із фронту та з-за кордону, і яку роль у завершенні стрічки відіграла підтримка Держкіно. 

00:00 Про підготовку до прем’єри: «Готуємося спокійно, адаптуємося»;

02:12 «Ідеї нікуди не зникають. Якщо вони цікаві, їх можна реанімувати»;

05:04 «У нас було 13 драфтів сценарію»;

07:17 Про гумор у фільмі: «Якщо вже має прозвучати жарт, то він не повинен бути нижче плінтуса»;

09:32 «Можливо, у стилізації персонажів є відсилки до Тарантіно й Гая Річі»;

12:32 «Ми, з одного боку, нічого не боялися робити, а з іншого — деякі речі були для нас новими»;

16:46 Про бюджет фільму: «Наш продакшн мав коштувати щонайменше 25 мільйонів гривень»;

19:46 «8 березня, коли намагалися виїхати з Бучі, ми потрапили в полон»;

24:29 «Наступний фільм якраз буде військовою драмою — про нашу історію в Бучі»;

26:47 «Між першим і останнім знімальними днями минуло три роки й один тиждень»;

30:30 «Ми переможці пітчингу Держкіно, і завдяки цьому у 2023 році змогли відновити знімальний процес».

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Чому українська кінокритика часто залишається розмовою всередині індустрії, а не з глядачем? І чого бракує самому українському кіно, щоб люди частіше йшли на нього в кінотеатри: жанрових фільмів, професійної підготовки чи хороших сценаріїв?

У подкасті «Медіуми» кінокритик Юрій Самусенко розповідає про вплив критиків на українське кіно, участь у журі «Тисячовесни» та проблеми державного й приватного фінансування. А також пояснює, чому українському кінематографу бракує горорів, спортивних драм і щасливих фіналів, як невдалий продакт-плейсмент руйнує довіру до історії та чому розвиток індустрії гальмують нестача кадрів, освіти й коштів.

00:00 «Індустрія чує кінокритиків і все-таки якось на них зважає»;

02:50 «Українська кінокритика іноді ніби не для людей»;

05:37 Про відгуки глядачів: «Це прекрасно доповнює роботу кінокритиків і дозволяє міряти температуру по палаті»;

08:48 «Кінокритики буквально за своїм смаком вибирають фільми й серіали, які хочуть бачити в майбутньому»;

11:50 «Мені здається, дуже сильний кейс продакт-плейсменту в Україні почався зі “Скаженого весілля”, очевидно»;

16:51 «Чому український хепі-енд виглядає так, що хтось помер?»;

19:31 Про проблеми українського кіно: «Немає кадрів, немає освіти й немає коштів»;

21:40 «Школи в Харкові у нас є підземні, а кінотеатрів підземних немає»;

24:26 Про другий сезон «Областей кіно»: «Я вирішив спробувати пояснити людям, чому українське кіно таке, яким воно є»;

27:40 «Контенту зараз так багато, що немає часу порефлексувати, подумати про фільм, який ти щойно подивився».