Від ГКЧП до Путіна: серпні, які змінили Росію

Історія європейських правих – Іван Гомза, Віталій Ляска

23 серпня 1939 року в Москві Молотов і Ріббентроп підписали радянсько-німецький договір про ненапад із таємним протоколом, яким Сталін і Гітлер поділили Східну Європу на сфери впливу, — за тиждень почалася Друга світова війна. Чим був пакт  для кожної зі сторін: тактичним перемир'ям, поділом Європи чи чимось більшим? Що Сталін і Гітлер реально виторгували один в одного? Чи справді для Москви пакт був вимушеним кроком? Як комуністи пояснювали вторгнення до Польщі? Що пакт означав для українців Галичини та Західної Волині? Чи можна юридично кваліфікувати СРСР як співагресора Другої світової? Що про це говорить міжнародне право і чому Нюрнберг обійшов це питання? Чому Захід й донині тримається спрощеного наративу «СРСР виграв війну», у якому для пакту Молотова-Ріббентропа немає місця?

Як Сталін віддав полякам українські землі  9 вересня 1944 року УРСР і польські комуністи підписали угоду про обмін населенням. На захід поїхали поляки з Галичини й Волині, на схід — близько пів мільйона українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини й Підляшшя. Попри співмірні цифри депортованих, наслідки для них різні. У Польщі з нащадків виселених виросли кресов'яки із власними товариствами, музеями, виданнями та сильним голос у політиці, особливо правій. В Україні про депортованих з Закерзоння, як правило, мовчать. Чому одна втрата стала політикою, а друга — забуттям? Це наслідок радянської заборони чи байдужості вже української держави? І чому закон, який визнав цих людей депортованими, ухвалили аж торік? Про деукраїнізацію Закерзоння, одну із головних трагедій українського ХХ століття, говорили історик Віталій Ляска та Юлія Артимишин, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України та “Музею історії воєн, боротьби та опору”.

Слово «колабораціонізм» народилося 1940 року, коли маршал Петен після капітуляції Франції публічно закликав до співпраці з Німеччиною. Нейтральне слово швидко стало тавром: у кожній окупованій країні були свої петени і квіслінги — і свої суперечки, хто зрадив, а хто рятував людей. Через вісімдесят років воно повернулося в Україну вже не як історія, а як стаття Кримінального кодексу. Де межа між зрадою і спробою вижити? Чому саме в роки Другої світової співпраця з окупантом стала тавром? Хто має право виносити вирок колаборантам: суд, суспільство, історики, наступні покоління? Чому співпрацю з нацистською окупацією ми називаємо колабораціонізмом, а співпрацю з радянською — просто життям? Що робити з цим після деокупації Криму й Донбасу — судити людей, які щиро вважають себе невинними? І чи готове до цього українське суспільство? Про колабораціонізм минулого і сьогодення говорили історик Віталій Ляска та Віталій Михайловський, доктор історичних наук, професор Київського столичного університету імені Бориса Грінченка