Якою буде Україна після війни. Зміни у культурі і суспільстві. Нові плани на майбутнє держави

(Не)свідоме мистецтво Гостя - засновниця благодійного проєкту «Гастросенси» Лариса Латипова. Чому ми так добре пам'ятаємо смак пирога з дитинства? Як їжа стає способом зберегти пам'ять про людей, місця і самих себе? І чи може звичайне спільне готування бути актом турботи, який підтримує нас у час війни? У новому випуску «(НЕ)свідомого мистецтва» Олеся Геращенко разом із засновницею благодійного проєкту «Гастросенси», гастрономічного клубу «Дівчата», співзасновницею всеукраїнського конкурсу «Мій Пиріг Незалежності» Ларисою Латиповою говорять про кухню як особливу культурну мову, здатну траслювати щось більше за слова. Це розмова про родинні рецепти, жіночі історії, гастрономічну спадщину та щоденні ритуали, з яких складається українська ідентичність. Про смаки, що повертають нас у дитинство, пам'ять, яка живе у простих стравах, і нові традиції, що народжуються просто зараз. Окрема тема розмови – громадська ініціатива «Пиріг Незалежності», співзасновницею якої є Лариса Латипова. Уже третій рік поспіль її команда пропонує українцям започаткувати нову традицію: щороку 24 серпня пекти родинний пиріг на День Незалежності, ділитися його рецептом, сімейною історією та збиратися за спільним столом. Адже традиції не виникають самі собою, їх створюють люди. І, можливо, саме домашній пиріг колись стане для Дня Незалежності таким самим упізнаваним символом, як паска для Великодня чи кутя для Різдва. Тож гуртуймося! Спечіть свій Пиріг Незалежності та розділіть його з тими, кого любите!

(Не)свідоме мистецтво Гостя - кураторка Лізавета Герман Чи може мистецтво бути поза політикою? Чи здатна радість під час війни залишатися чесною? І що означає повернутися додому, коли весь світ відкриває перед тобою двері? У новому випуску «(НЕ)свідомого мистецтва» Олеся Геращенко разом із кураторкою Лізаветою Герман говорять про особистий вибір, відповідальність митця та про те, як війна змінює наше сприйняття культури. Це розмова про критичний погляд на власну історію, культурну дипломатію та місце українського мистецтва у світі. Про Венеційську бієнале, переосмислення радянської спадщини, повернення в Україну та відчуття дому в часи, коли звичні орієнтири руйнуються. Окрема тема розмови — виставка «Григорій Гавриленко. Нове життя» в Музеї Ханенків, кураторкою якої стала Лізавета Герман. Це перший за майже двадцять років масштабний виставковий проєкт, присвячений одному з найцікавіших українських художників-шістдесятників. Експозиція представляє понад сто творів із приватної колекції мистецтвознавця Едуарда Димшица та триватиме впродовж серпня. У розмові також йшлося про право на радість під час війни та про мистецтво як простір чесності, пам’яті та внутрішньої свободи. Зображення картини: Григорій Гавриленко, "Троянди", 1966, полотно, олія, 65х50 см З колекції Едуарда Димшица

(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО Гості аудіо-подкасту: Олесь Городецький — голова Християнського товариства українців в Італії, радник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Італії та Марина Сорина — письменниця, перекладачка, відповідна за культурні проєкти спілки про-українських асоціацій НАУ, засновниці асоціації «Ора Україна» У цьому випуску йшлося про «Невидимий павільйон» — мистецьку акцію, що з’явилась у Венеції напередодні відкриття Венеційської бієнале та складалася з афіш подій, які ніколи не відбудуться, адже їхніх авторів убила росія. Говоримо про видимість України у європейському культурному просторі під час довгої війни, про мистецтво як форму моральної присутності та про те, чому інколи порожнеча здатна говорити сильніше за експозицію. Окремо торкаємось протестної акції «Biennale del dissenso», організованої українською спільнотою в Італії у відповідь на повернення росії на Венеційську бієнале. Розмірковуємо про межу між мистецтвом і політикою, про культурну дипломатію діаспори, втому Європи від війни та небезпеку поступового звикання до насильства. Також говоримо про про невидиму щоденну роботу українських спільнот за кордоном, про втрати української культури та про те, як сьогодні виглядає боротьба за право бути побаченими.

(Не)свідоме мистецтво Гостя — Марія Куликівська, художниця. У центрі розмови — діалог із пращурами, тілесна памʼять і повернення суб’єктності. Марія говорить про себе не лише як доньку, а як матір; про материнство як досвід відповідальності, провини й дисципліни; про тіло — крихке й вразливе, але здатне бути силою. Це розмова про жіночий досвід війни: вимушену емансипацію, нерівний тягар, переселення й втрату дому. Про фемінізм не як ідеологію, а як суперечливе відчуття часу, в якому видимість жінок зростає разом із навантаженням. Окрема лінія — про мистецтво під час повномасштабної війни: міжнародні резиденції, нерівність можливостей між художницями й художниками, трансформацію комплексу меншовартості у впевненість і зрілість художньої мови. Про втому від пояснень, токсичність середовища й вибір власного простору як способу збереження ресурсу. Після запису цієї розмови контекст змінився радикально. 22 грудня 2025 року в Копенгагені були навмисно знищені скульптури Марії Куликівської — дві фігури вагітних жінок і меморіальна фігура з квітів. Це не перший акт насильства щодо її робіт: у 2014 році скульптури художниці були розстріляні бойовиками так званої «днр» на території «Ізоляції». Знищені роботи стали частиною ширшого художнього висловлювання — проєкту «Кулі з квітів / Bullets of Flowers», з яким Україна буде представлена на Національному павільйоні на Malta Biennale’26 — міжнародній мистецькій платформі під патронатом UNESCO. Руйнування цих фігур стало не випадковістю, а повторюваним жестом системного насильства над мистецтвом, що працює з тілом, памʼяттю і вразливістю. Це інтерв’ю не присвячене цим подіям безпосередньо. Але тепер воно звучить інакше — як розмова, що передує черговому акту руйнування, і як документ художньої позиції, яка знову опинилася під ударом.