Ночі Дівочі

Як можна зафіксувати, підсумувати чи оцінити зміни, що стаються з нами? Наприклад, якщо мова йде про сезон ток-шоу? А якщо про останнє десятиліття?  Звісно, можна запастися терпінням, знайти кілька старих нотатників, виділити кілька годин на гортання фото і стрічок у соцмережах, і врешті якось “звести дебет із кредитом” буремної декади. Та найкраще, на мою думку, звернутися до свідків - тих, хто супроводжували нас, спорадично чи постійно, на цьому шляху проб і помилок, які ми врешті іменуємо досвідом.

“... Без жодних межових станів 

Наша несформованість перетікає у безформність

Підліткові прищі - у ранні зморшки,

Страхи - в тривоги.

Спершу боїшся, що не було ще,

потім - що вже не буде”

Авторка цих рядків, Гася Шиян - українська письменниця та поетка, культурна і комунікаційна менеджерка, була гостею “Ночей Дівочих” у найпершому сезоні шоу у 2016 році, який ми записували ще у Львові. Тепер, у 2026-му, вона повертається вже до столичної студії оновленого подкасту і спільно ми міркуємо про те, що сталося з кожною з нас за цю декаду, а заодно - і про суспільство і письменство, які змінилися внаслідок потужних трансформацій, про війну, наслідки якої вже вросли в наші душі і колючками, і паростками. Як для нас змінилися значення слів “фемінізм”, “жіноцтво”, як змінилися й ми самі?

У розмові про нас і про них говоримо про себе колишніх та теперішніх, про українок минулого, на чиїх плечах і досягненнях стоїмо і готуємо свої ескапади у майбутнє. Із вдячністю та сподіванням, що далі може і має бути краще. 

До вашої уваги - фінальний епізод сезону, після якого візьмемо коротку паузу, помріяти і запланувати - що далі? Повторити формат, повернутися до звичного інтервʼю, почати запрошувати чоловіків на “Ночі парубочі”, чи робити все й одразу? Усі ці думки вже витають в просторі, але будемо вдячні і за ваші відгуки та пропозиції, люба спільното. 

А наразі - до нових зустрічей!

Щиро ваша,

авторка Леся

Уклінно дякуємо затишній студії @radioNV за гостинність у цьому сезоні!

“Рік народження не обирають. Я народилася 1917-го. Прожила майже все тяжке ХХ століття. Багато всього пережито. Тепер всі роки оцінюєш уже на відстані. Виправдовуватися нівчому не буду. Одне скажу - до всіх своїх робіт відносилася щиро. Іноді доводилося йти на компроміси - нехай мене не дуже суворо судять”.Ці слова Тетяна Яблонська, відома українська і радянська художниця, писала у 1997 році, на 80-му році життя. Свій щоденних вона вела протягом понад пів століття, залишивши спогади і про невдале намагання її родини втекти із новоствореного Союзу, і про студентські роки та судилище Бойчука, про евакуацію під час Другої світової, післявоєнні роки і повернення до радянської “нормальності”, про мальовничі закутки України - Поділля, Закарпаття, Чернігівщина, про мандри до такої далекої та іншої тоді Європи, і врешті - про незалежність. Усі ці етапи, періоди та місця вона неодмінно супроводжувала своїми роботами, які, хоч і залишалися в строгих рамках панівного тоді соцреалізму, та все ж, зображали відблиски самого життя. Алевтина Кахідзе, як і годиться сучасній мисткині, працює із більш демократичним формами: перформанс, відеоінсталяції, різні медіа, і осмислює теми фемінізму, комерціалізму, ідентичності. І хоч сьогодення сприяє творенню найрозмаїтіших задумів, у нашій розмові з Алетивною ми торкаємося одвічних питань академізму, таланту, конформності, свободи та відповідальності митця. Про художню освіту в Україні, співпрацю з міжнародними та російськими інституціями, мистецтво як спосіб проживання колоніальної травми і звісно - Тетяну Яблонську, у передостанньому в сезоні епізоді “Ночей Дівочих”.

“Не можна добре думати, добре любити, добре спати, якщо не пообідав добре”, - писала Вірджинія Вульф. І справді, їжа має фундаментальне значення для життя, адже є основним джерелом енергії, але також і виразником культури, показником достатку, мірилом задоволення, ключем до спогадів. 

Смаки дитинства у багатьох українців асоціюються із тістечками, що пекли мама чи бабуся за книгою “Солодке печиво” Дарії Цвєк. Кулінарні книги цієї франківчанки були чи не в кожному господарстві, лише “Солодке печиво” перевидавалося понад 9 разів, загальним накладом 5 000 000 (!) примірників. Та про саму авторку, окрім імені, господині тоді і тепер знали небагато (радянська влада вміло використовувала таланти українців, даючи взамін, якщо пощастить, крихти). Утім, Дарка, окрім вправної кулінарки, була ще й першою фуд-стилісткою, квітникаркою, грала на флейті, товаришувала з Іриною Вільде і невтомно зберігала і множила українську кулінарну традицію.

Разом із Ольгою Мартиновською, сьогодні відомою кулінарною персоною, ведучою та переможницею телешоу “МастерШеф”, рестораторкою, авторкою кулінарних додатків та книг, виправляємо несправедливість та говоримо про Дарію Цвєк, а заодно і про роль їжі в українців, наші звички, споживчі кошики, культуру споживання як терапевтичну практику і свідчення якості життя, але неодмінно - смаку.

“Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, – спитайте тих, що її перейшли”, - писала майже сто років тому Олена Степанів, перша жінка-офіцерка у світі, хорунжа Українських Січових Стрільців. Нагороджена за відвагу двома Хрестами Хоробрості та Хрестом Карла, Степанівна “стріляла як хлоп”, відзначилася у легендарному бою за Маківку і разом зі своєю чотою січовиків-гуцулів ночами здійснювала півсоткілометрові переходи по засніжених горах. Утім донедавна невидимою залишалася її боротьба за саме право бути серед січовиків, можливість відстоювати свій край в бою. 

Образ молодої вродливої командирки використовувався і тиражувався: чи то для того, щоб надихнути на патріотичну боротьбу, чи щоб присоромити тих, хто її уникає. Проте, єдина, хто не отримала від своєї популярності зиску, здається, була сама Степанівна: про її повернення з полону клопоталися не побратими-січовики, а треті особи; згодом і сама Олена полишає військо та припиняє спроби побудови рівності внаслідок інтриг, а пізніше, вже наприкінці Другої світової - опиняється з сином в сибірських таборах, як символ націоналізму. 

Що штовхало молоду жінку понад сто років тому на таку самовідданість? А що керує нашими сучасницями, тепер? Розмовляючи із Оксі - сучасною посестрою легендарної Степанівни, першою жінкою-командиркою бойової групи загону спецпризначення “Омега” Національної гвардії України, учасницею жіночого руху Veteranka - порівнюємо досвіди і доходимо висновку, що відвага, відповідальність, любов до рідного краю не мають ні гендерних ознак, ні терміну давності. Під Різдво мріємо про те, щоб мир і любов панували в кожному серці, а війна скінчилася лише нашою перемогою.

“І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою срср в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія». 

Так завершувала у 1991 році свої «Листи з Києва» Соломія Павличко і, сподіваючись, виявилася права. Літературознавиця, представниця питомо інтелігентної родини, донька свого батька, вона й сама приводила в рух наше заспане совком суспільство. Власними знаннями, вміннями, звʼязками засівала зерна західного правдивого інтелектуалізму, фемінізму, професійності. І вони проросли. Бо якраз завдяки Соломії та її оточенню, яке вона «зшивала собою» ми маємо і сучасну українську літературу з чутними жіночими голосами, і достойну неклішовану оцінку нашої класики. Її втрата, нещасний випадок, та дірява труба з підступним чадним газом, видається однією із найбільших несправедливостей, яку час не згладить і не виправить.

Цікава і цікавська, справжня лідерка свого покоління - так Соломію (або як найближчі кликали її - Солю) змальовує її близька подруга письменниця Оксана Забужко. Їхні спільні спогади і пригоди - це перший Майдан, або Революція на граніті, «довгі кембриджські вечори», нескінченні телефонні розмови, зустрічі і присвяти в книгарні «Поезія», передноворічні soiree видавництва «Основи», писання, читання та переписування - безцінна хроніка 90х очима двох відважних жінок, які, тримаючись одна за одну, наважилися бути собою. І зуміли, змогли!

“Усе - лише не це! Не ці спокійні дні, 

Де всі слова у барвах однакових,

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання - в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!

Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,

Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби - 

І варто буде жити чи вмирати!”

Найкраще про поета говорять, мабуть, вірші. Про Олену Телігу - так точно. Запальна кароока дівчина із “добропорядочної” родини чиновника, яка здійснила кардинальний розворот від свого рос-ісперського виховання вміло точила слова як мечі і вкладала їх в руки борцям за українську національну державу. Як відчитуємо з перших рядків, найбільшим гріхом для неї була марнота, конформізм та брак відваги. Ці риси сама ж авторка приписувала “партачам життя” і всіма своїми діями (а в Теліги ви часто можете зустріти слово “чин”) вона старалася протиставитися - жити змістовно, ідейно, і запалом, навіть якщо й коротко. Лише за 36 років земного шляху, Олена Теліга зуміла залишити нам добірку полумʼяної поезії, пригорщу добротної публіцистики і критики, цілий журнал, а також безкінечні повагу та натхнення. 

Із нашою співрозмовницею, Мирославою Барчук - також публіицсткою, журналісткою, телеведучою та поціновувачкою літератури - багато читаємо вголос Теліжині тексти. Чудуємося, як слово, промовлене вголос, перед кимось, хоч навіть і в діалозі, набуває одухотворення, а з нами відбувається окрилення. Міркуємо, як часто героїзм помаркований смертю, що нам дає відвагу критикувати інших; про категоричність і поправку ідеології на час; про український націоналізм - і чи відбувся він, попри те, що аж так багато розмов збурює й досі; і про любов - як неодмінну мотивацію повернення до українства.

Дякуємо за сприяння у записі @radioNV

“Я ховалася від того, що відбувалося, як могла, у своїй майстерні, працювала похмуро і багато, залишаючись холодною і дуже далекою до всього, і от раз уночі почула спів, вийшла на вулицю. Українці виходили після мітингу, щось зовсім незвичне охопило мене. Уперше за всі місяці”, - писала Олександра Екстер у одному з листів своїм друзям про події української революції 1918 року. 

Ми дотепер не можемо однозначно стверджувати, чи вважала себе Олександра Екстер, в дівоцтві Григорович, донька білоруського єврея та матері-грекині - українкою. Але вона точно була тутейшою, тобто, місцевою, киянкою і що відомо беззаперечно - захоплювалася українськими взорами, кольорами, ритмами і фактурами, які сміливо, по-авангардному деконструювала і перетворювала на нове мистецтво, чи то пак, мистецтво нового часу. Конструктивізм Екстер був занадто, по-фольковому барвистим, та вона послідовно втілювала його і на полотнах, і на театральних сценах, і в костюмах, і навчала йому своїх учнів.

Ольга Штейн, як і годиться художниці нашої доби, більше зосереджується на сенсах, ніж матеріала чи формах. Вона осмислює питання віри, любові, цінності землі, бажання влади та підкорення; працює із ґрунтом, хутром, харчовими продуктами;

створює абстрактні скульптури, рисунки, перформативні акти та навіть дивани(!) як арт-обʼєкти, а на дозвіллі за потреби може залити бетонну підлогу чи покласти асфальт. Утім, із “амазонкою авангарду” (як називали Екстер) у них чимало спільного - і разом ми говоримо про строкате коріння, цікаве прізвище, інкоропорованість у світові мистецькі кола, яскраву сценографічну роботу у театрі, бажання ділитися досвідом і мистецьким простором (адже Ольга провадить власну студію, куди запрошує виставлятися інших митців), а також що означає бути художником у такі буремні часи як наші, і такі буремні часи, як століття тому.

Дякуємо за сприяння у записі Radio NV ‪@radioNVua‬

«У моїх мандрівках із краю в край я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате хоч здалека схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї. Ось чому я далі їду в дорогу, що ще довгою смугою стелиться переді мною. Перебуду ще не одні злидні, переможу не одну перешкоду тільки на те, щоби в переході вкрасти сям-там кілька відблисків екзотичної краси…»

Так Софія Яблонська - мандрівниця, журналістка, письменниця - описує своє призначення: чи то у подорожі Сходом, чи то у житті загалом. Протягом 30-х років ХХ століття вона вже зробила неможливе для дівчинки з Галичини: вирвалася з лабет провінції до Парижа, обігнула земну кулю з фотоапаратом та нотатником в руках, віднайшла своє професійне покликання, та, попри скепсис (особливо, чоловічий), майстерно реалізувалася у своїй діяльності. Можливо, Яблонська, зі своїми тревелогами і листами до жіночих журналів - перша українська інфлюенсерка. Щира і сенсовна, яких ми найбільше любимо.

Довший час забута на вітчизні, останні роки Яблонська перевідкривається нам голосом Даші Астафʼєвої, інфлуенсерки сучасної, засновниці аудіо-застосунку underbooks - і теж непересічної українки, яка зростала у маленькому містечку на далекій Дніпропетровщині, взяла приступом столицю і сягнула навіть далі - до міжнародної суперзірки видання Playboy. Здавалося б, мети досягнено. Та, як і Софія, Даша також обирає невтомний шлях самурайки - щоденного пошуку та вдосконалення себе, задля змістовного життя та користі суспільству. 

Обидві “зорі світові” - і Яблонська, і Астафʼєва - надихають сміливістю: бути собою, шукати ті далекі обрії - як і у світі, так і всередині власної душі.

Дякуємо за сприяння у записі Radio NV ‪@radioNVua‬ Підтримайте "Ночі Дівочі" на Patreon

“Не буває небезпечних думок, буває небезпечно думати”, писала Ганна Арендт, досліджуючи походження тоталітаризму. І далі вона вела, що все зло на світі виникає якраз від нездатності мислити, невміння цікавитися світом, в якому ми живемо, а врешті, і самими собою. 

Із Марсі Шор, американською історикинею, професоркою колись Єльського, а тепер - університету Торонто та дружиною ще одного відомого історика Тімоті Снайдера - говорити і мислити просто. Її жвава думка стрибає від події до факту, на історичний контекст і політичне тло, заангажовуючи до розмови філософію, кругозір, Марсі досить легко пояснює часто невимовну складність цього світу, неодмінно використовуючи для споглядання оптику надії. 

І перервах між сесіями, презентаціями та зустрічами на Книжковому Арсеналі, ми говоримо про трансформації в українському суспільстві, банальність зла, чому Америка знову не обрала жінку президенткою, віддаючи владу психопатичним маргіналам, застерігаємо, що не слід повʼязувати своє життя з чоловіками, яких ви боїтесь, звʼязок домашнього насильства та тоталітаризму, про те, як насправді складно вхопити теперішнє, а також мріємо про Україну в авангарді нового світу. 

Епізод записаний англійською мовою, заряджений на розширення горизонтів

“Нині жінки виявляють дедалі більшу активність у побудові світу. Та цей світ поки належить чоловікам, котрі не мають в цьому сумніву, а жінки не зовсім рішуче заперечують. Відмовитися бути Іншою, облишити потурати чоловікам… Проте кожній людині, крім бажання утвердитися як особистість, притаманна спокуса втекти від свободи, мовби перекидатися в бездушну річ. Це хибний шлях, який приводить до пасивності, отупіння, загибелі, перетворює людину на знаряддя чужої волі, позбавляє її трансцендентності, будь-якого поняття вартості”.

Такими засновками починає Сімона де Бовуар свою легендарну “Другу стать” - двотомник, який, вийшовши у 1949 році, став деталізованим описом поневоленого стану жінки і водночас - закликом його змінити. Сімона також послідовно втілювала в реальність те, що проповідувала: не виходила заміж, не стала матірʼю, а проте була любляча і люблена; вона закликала дозволити жінкам самим розпоряджатися власним тілом, долею і свободою. Невтомна оповідачка, справжня королева екзистенціалізму, пристрасна мандрівниця, можливо, не завжди права, але завжди справжня - такою де Бовуар створила себе і такою постає перед нами тепер.

Тексти та приклад Сімони зʼявляються у наших життях різними шляхами. Ірині Славінській, виконавчій продюсерці “Радіо Культура”, письменниці та феміністці, “Друга стать” стрілася ще на студентській лаві, вивчаючи французьку філологію. Сьогодні вже доросла Ірина видала книгу “Слово на літеру “Ф”, постійно дописує у популярні видання, активно досліджує питання гендеру, поєднує роботу виконавчою продюсеркою “Радіо Культура” з кураторською діяльністю та приватним життям і материнством, а також стверджує, що сучасний фемінізм - це досі про вибір, але не “або, або”, а радше “і, і”. Про розмаїтість життєвих стратегій, фемінізмів, українські традиції і актуальність спадщини мадам де Бовуар - наша розмова.

Епізод про і для жінок, які живуть властиво СВОЄ життя і цінують свободу.

Дякуємо за сприяння у записі Radio NV ‪@radioNVua‬ Підтримайте "Ночі Дівочі" на https://www.patreon.com/c/nochidivochi