Олеся Геращенко

#(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО Гість - театральний режисер, засновник ГогольFest і Центру сучасного мистецтва «ДАХ» Влад Троїцький Друга частина розмови з режисером, засновником ГогольFest і Центру сучасного мистецтва «ДАХ» Владом Троїцьким. Про свободу і відповідальність, культуру під час війни, українську гідність, особисті історії, сильніші за пропаганду, та пам’ять, яку не можна відкладати «на потім». А також про те, хто має увійти до українського пантеону і чому культура сьогодні є частиною національної безпеки.

#(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО Гість - театральний режисер, засновник ГогольFest і Центру сучасного мистецтва «ДАХ» Влад Троїцький. Чи може мистецтво повернути людині відчуття життя під час війни? Як створити простір для діалогу між людьми з досвідами, які неможливо звести до спільного знаменника? І чому культура сьогодні стає одним із способів говорити зі світом про Україну — поза мовою політичних декларацій? У новому випуску «(НЕ)свідомого мистецтва» Олеся Геращенко разом із театральним режисером, засновником ГогольFest і Центру сучасного мистецтва «ДАХ» Владом Троїцьким говорять про мистецтво як простір зустрічі — між різними досвідами війни, між цивільними та військовими, між Україною і світом. Окрема тема розмови — повернення ГогольFest до Києва після дев’ятирічної перерви. У вересні фестиваль, якому виповнюється двадцять років, знову відбудеться у столиці. За цей час ГогольFest пройшов шлях від київського фестивалю до міжнародної мультидисциплінарної платформи, а після 2022 року значна частина його діяльності перемістилася за кордон, де команда реалізовувала міжнародні проєкти та представляла сучасну українську культуру європейській аудиторії. Говоримо про те, навіщо Україні великі культурні проєкти саме зараз. Чи може фестиваль бути не втечею від реальності, а місцем, де складну реальність можна прожити разом? Як почути людину з досвідом, радикально відмінним від твого? І чи здатне мистецтво створювати зв’язки там, де суспільна розмова дедалі частіше розпадається на окремі монологи? Ця ідея закладена і в концепцію цьогорічного ГогольFest. Його образ — кокон: форма, у якій різні культури, голоси та досвіди не втрачають власної ідентичності, але можуть співіснувати й взаємодіяти. Фестиваль задуманий як простір спротиву спрощенню, маніпулятивним і колоніальним наративам — через живу співпрацю і складну мову мистецтва. Ще одна важлива вісь розмови — культурна дипломатія. Чому особиста історія іноді здатна зруйнувати пропагандистський міф ефективніше за десятки правильних аргументів? Як говорити з європейською аудиторією, яка не прожила наш досвід війни? Як протистояти російській культурній присутності, не відтворюючи її методів? І чому мистецтво може бути тим самим «троянським конем», який непомітно відкриває шлях до розмови про свободу, ідентичність, війну та людську гідність? Говоримо також про масштабне мислення — і про ГогольFest як своєрідну репетицію України, яку ми хочемо побачити після війни. Не країни, де всі мають однаковий досвід і однаково про нього говорять, а простору, здатного витримувати складність, відмінність і діалог. Уже після запису цієї розмови реальність війни безпосередньо втрутилася у плани фестивалю. Через безпекову ситуацію команда GOGOLFEST вирішила змінити формат події та відмовитися від заходів, що передбачають великі скупчення людей. Масштабні проєкти, зокрема «Ангели свободи», а також події за участі Dakh Daughters, DakhaBrakha та Schmalgauzen, перенесені на весну. Сам фестиваль не скасовують: 16–20 вересня у Києві відбудеться його камерніша програма — з візуальними проєктами, кінопоказами та мистецькими інтервенціями. Це рішення несподівано продовжує одну з головних тем нашої розмови: як культура може залишатися простором життя і зустрічі під час війни — і водночас не заперечувати небезпеку, в якій це життя триває. Як говорить Влад Троїцький, фестиваль має давати людям надію, що життя продовжується, але водночас бути обережним і відповідальним. GOGOLFEST відбудеться 16–20 вересня 2026 року в Києві в оновленому форматі. Програму зосередять на території Кінопалацу та прилеглого Заднього двору МЦКМ; організатори обрали камерні та імерсивні формати, які дозволяють уникати великих скупчень людей і гнучкіше реагувати на безпекову ситуацію.

(Не)свідоме мистецтво Гостя - засновниця благодійного проєкту «Гастросенси» Лариса Латипова. Чому ми так добре пам'ятаємо смак пирога з дитинства? Як їжа стає способом зберегти пам'ять про людей, місця і самих себе? І чи може звичайне спільне готування бути актом турботи, який підтримує нас у час війни? У новому випуску «(НЕ)свідомого мистецтва» Олеся Геращенко разом із засновницею благодійного проєкту «Гастросенси», гастрономічного клубу «Дівчата», співзасновницею всеукраїнського конкурсу «Мій Пиріг Незалежності» Ларисою Латиповою говорять про кухню як особливу культурну мову, здатну траслювати щось більше за слова. Це розмова про родинні рецепти, жіночі історії, гастрономічну спадщину та щоденні ритуали, з яких складається українська ідентичність. Про смаки, що повертають нас у дитинство, пам'ять, яка живе у простих стравах, і нові традиції, що народжуються просто зараз. Окрема тема розмови – громадська ініціатива «Пиріг Незалежності», співзасновницею якої є Лариса Латипова. Уже третій рік поспіль її команда пропонує українцям започаткувати нову традицію: щороку 24 серпня пекти родинний пиріг на День Незалежності, ділитися його рецептом, сімейною історією та збиратися за спільним столом. Адже традиції не виникають самі собою, їх створюють люди. І, можливо, саме домашній пиріг колись стане для Дня Незалежності таким самим упізнаваним символом, як паска для Великодня чи кутя для Різдва. Тож гуртуймося! Спечіть свій Пиріг Незалежності та розділіть його з тими, кого любите!

(Не)свідоме мистецтво Гостя - кураторка Лізавета Герман Чи може мистецтво бути поза політикою? Чи здатна радість під час війни залишатися чесною? І що означає повернутися додому, коли весь світ відкриває перед тобою двері? У новому випуску «(НЕ)свідомого мистецтва» Олеся Геращенко разом із кураторкою Лізаветою Герман говорять про особистий вибір, відповідальність митця та про те, як війна змінює наше сприйняття культури. Це розмова про критичний погляд на власну історію, культурну дипломатію та місце українського мистецтва у світі. Про Венеційську бієнале, переосмислення радянської спадщини, повернення в Україну та відчуття дому в часи, коли звичні орієнтири руйнуються. Окрема тема розмови — виставка «Григорій Гавриленко. Нове життя» в Музеї Ханенків, кураторкою якої стала Лізавета Герман. Це перший за майже двадцять років масштабний виставковий проєкт, присвячений одному з найцікавіших українських художників-шістдесятників. Експозиція представляє понад сто творів із приватної колекції мистецтвознавця Едуарда Димшица та триватиме впродовж серпня. У розмові також йшлося про право на радість під час війни та про мистецтво як простір чесності, пам’яті та внутрішньої свободи. Зображення картини: Григорій Гавриленко, "Троянди", 1966, полотно, олія, 65х50 см З колекції Едуарда Димшица