Головна обсерваторія

Кілька років тому природоохоронець Олексій Бурковський розпочав небачений і, на перший погляд, дивний експеримент. Він вирішив, що на його земельному паї у Покровському районі на Донеччині віднині має рости не пшениця, кукурудза чи соняшник, а звичайнісінькі степові трави.

Серед іншого це означає, що він вже не буде отримувати щороку плату від фермера, який орендував цю землю. А натомість допомагатиме колишньому полю зарости дикими травами і займатиметься нескінченною тяганиною з паперами. Бо подібні експерименти просто не передбачені законом. Але вони дуже потрібні.

Причина дуже проста − в Україні майже не лишилося диких степів. За найбільш оптимістичними оцінками − лише 4% від тих, що були в нашому історичному минулому. Це "Асканія-Нова" та ще кілька заповідників чи заказників, а також схили балок, куди не дісталася сільськогосподарська техніка.

Втрата степів − це зворотній бік нашого "великого аграрного успіху". Так, Україна справді є одним із найбільших у світі постачальників сільськогосподарської продукції. Але проблема в тому, що корови, які дають рекордні надої, ніколи не живуть довго.

Багато наших чорноземів виснажені, відбуваються процеси опустелювання, а про дику природу вже майже ніхто не згадує.

В цьому епізоді "Головної обсерваторії" ми поговорили з Олексієм Бурковським про те,

- чи може "повернення степу" нашкодити нашому аграрному сектору та продовольчій безпеці;

- як рухається його експеримент неподалік від лінії бойових дій;

- хто фінансує його діяльність;

- кого він очікує побачити головним послідовником своєї роботи;

а також про багато іншого.

Прочитати додатково про Олексія Бурковського та його діяльність можна в матеріалі Олени Струк "Десь під Донецьком. Навіщо в 60 км від війни людина вирощує дике поле". (https://www.pravda.com.ua/articles/2021/11/19/7312075/)

Уявіть, що подорожуючи степами південної України, ви зустріли бурого ведмедя. Не перелякану тварину, що кілька днів тому втекла зі звіринця, а справжнього дикого звіра.

Сьогодні ймовірність такої зустрічі мало відрізняється від шансів побачити в тих краях космічного прибульця. Але до XVI чи навіть початку XVII століття в цьому не було нічого фантастичного чи навіть дивного. Найбільший хижак Європи був цілком звичною твариною майже по всій території нашої Країни. Не тільки в лісах, але й у степах і в гірському Криму.

В XXI столітті диких ведмедів на території України можна зустріти тільки в Карпатах і в Червоній книзі. В інших місцях люди просто не залишили природи, в якій ведмеді можуть жити – ліси вирубали, а степи перетворили на поля. Загалом, у дикій природі в Україні мешкає приблизно 300 ведмедів. Для порівняння, в сусідній Румунії їхня чисельність обраховується тисячами.

І ось впродовж лише кількох останніх тижнів до українського Полісся завітало аж три ведмеді. У зв'язку з цими візитами ведмедів викликає низка питань.

Звідки ці тварини прийшли?

Чому саме зараз і чи пов'язано це якимось чином із бойовими діями?

А найголовніше – чи можуть вони оселитися в наших лісах і дати надію на відродження поліської популяції ведмедя?

Щоб отримати на них відповіді, ми запросили до "Головної обсерваторії" зоологиню Марину Шквирю. Вона є координаторка проєктів фонду "Збережи дикість" і багато років вивчає великих хижаків.

З цього випуску подкасту ви дізнаєтеся про те,

- чому вовка називають "твариною війни"?

- чи мріють рисі про гірськолижний курорт на Свидовці?

- де в Україні мешкають ще кількасот ведмедів на додачу до тих, що живуть у Карпатах?

- як ведмідь садить ліс, в якому він живе?

- чи можуть українські Карпати прогодувати більше ведмедів, ніж зараз?

- як російські зоопарки постраждали через російсько-українську війну?

З Мариною Шквирею ми також багато говоримо про те, як охорона державних кордонів, в тому числі будівництво стін та різноманітних загорож може впливати на дику природу і зокрема – на великих хижаків. Якщо вас також зацікавить ця тема, більше інформації ви зможете знайти в матеріалі "Стіни на кордонах. Як мури й паркани проти терористів та нелегальних мігрантів руйнують дику природу" https://www.pravda.com.ua/articles/2023/05/5/7400744/ 

"Часто мене запитують, що я відчув, коли було знайдено пектораль? Втому. Розуміння колосальності знахідки, радість побачення з нею, задивування тим, чому вона трапилася мені, а не будь-кому іншому з багатьох поколінь моїх попередників, – усе це прийшло, точніше, поступово приходило потім, а відразу після відкриття я відчув лише величезну втому. Далося взнаки напруження останніх місяців, коли з вірою і без віри в те, що велике-велике й дуже блискуче з’явиться, доводилося працювати, тримаючи себе в руках з останніх сил. І коли воно таки з’явилося, автоматично включилася підсвідомість: заспокойся, вже сталося, це – пік, ти не брехун, тепер на хвилину можна й розслабитися. На інші почуття енергії бракувало."

Так у книзі "Скіфський степ" її автор, відомий археолог Борис Мозолевський описує свої емоції та враження від зустрічі із золотою пектораллю.

Він знайшов її під час розкопок скіфського поховання Товста Могила на Дніпропетровщині 21-го червня 1971-го року – 52 роки тому.

"Моя фантазія виявилася надто убогою, щоб уявити собі щось подібне до розкопок. І я впевнений, що не тільки моя", – пише Мозолевський.

Пектораль справді потрібно бачити. І напевно немає людини, яка при цьому залишиться байдужою.

Але незрівнянно складніше "прочитати", або зрозуміти, що ж хотів розповісти невідомий майстер, або майстри, які виготовили пектораль приблизно 2400 років тому. Відповісти на це питання намагався сам Борис Мозолевський і багато інших науковців з України та інших країн.

В цьому випуску "Головної обсерваторії" говоримо з Оксаною Ліфантій, провідною науковою співробітницею Скарбниці Національного музею історії України про таке:

– історія знахідки золотої пекторалі

– про що розповідають зображені на ній люди, тварини, рослини та речі

– чи справді у Товстій Могилі був похований цар Скіфії

– чи існують аналоги відомої пекторалі

– хто міг виготовити знамениту прикрасу

– "прокляття пекторалі", яке накликав на себе Борис Мозолевський

– як склалася доля відомого археолога після його визначного відкриття.

Всього три роки тому в Україні та світі не було важливіших тем, ніж пандемія Covid-19. Сьогодні про цю хворобу майже ніхто не говорить, якщо не брати до уваги фахівців.

Очевидне пояснення полягає в тому, що минулого року в Україні почалася повномасштабна війна. Вона затьмарила навіть таку зовсім непересічну катастрофу, як пандемія раніше невідомого інфекційного захворювання.

Друга, значно більш оптимістична причина полягає в тому, що ще до початку повномасштабної війни пандемія стала вже не такою страшною. Головним чином тому, що науковці створили вакцини і терапевтичні препарати для боротьби з Covid-19.

Нова коронавірусна інфекція з'явилася в 2019-му році, а перші вакцини були схвалені вже в кінці наступного року. Сьогодні їх стільки є різних, що на руках давно не вистачає пальців, аби порахувати всі.

Для боротьби з коронавірусною інфекцією були створені перші в історії вакцини на основі РНК-технології. Але цю технологію можна використати для того, щоб створити вакцини проти інших хвороб, проти яких хорошого захисту досі не існує.

Про перспективи і можливості, які відкрила пандемія коронавірусної інфекції, в черговому випуску "Головної обсерваторії" ми поговоримо з Іваном Кондратовим, старшим науковим співробітником Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії ім. В. П. Кухаря НАН України та головою відділу медичної хімії компанії ЄНАМІН.

Війна – це справжня катастрофа для природи. Вона проявляється у спалених лісах, забруднених на багато років ґрунтах, окупованих заповідниках і так далі. Це багато мільярдів доларів економічних збитків, які допомагають осягнути масштаби шкоди тим, кого доля природи хвилює не надто сильно.

Це з одного боку.

А з іншого – війна нарешті змусила звернути увагу на нашу природу. Ще б пак, адже злочини проти неї зайвий раз доводять, що від росіян годі чекати чогось не те що хорошого, але й нормального. Росіяни вони і є росіяни.

Але річ у тім, що проблеми в української природи були задовго до початку війни. А їхньою безпосередньою причиною були аж ніяк не росіяни, а наші українські громадяни. Це вони розорювали останні ділянки дикого степу, вирубували праліси, осушували болота заради видобутку бурштину та й, зрештою, банально залишали після себе купи сміття на березі річки чи на лісовій галявині.

У багатьох випадках вони робили і продовжують роботи це, буцімто заради благої мети – розвитку туризму, створення робочих місць та економічного зростання.

Це наштовхує на неприємну думку, що принаймні деякі українці у своєму ставленні до довкілля не надто відрізняються від росіян.

Зокрема про це ми й поговорили у черговому випуску “Головної обсерваторії” з Олексієм Василюком – природоохоронцем та головою ГО "Українська природоохоронна група".

Крім того, із випуску можна дізнатися про те,

- які наслідки війни для заповідників та національних парків, що були окуповані або опинилися в зоні бойових дій;

- що буде після нашої перемоги з природними територіями, які постраждали через бойові дії;

- чому російські поля після війни на деякий час можуть стати українськими;

- що означає новий термін WarWilding.

Немає кращого способу дізнатися, що таке Свидовець, ніж побувати там самому і побачити на власні очі.

Можна, звісно, сказати, що це гори – українські Карпати. Але Свидовець відрізняється від Ґорґан, Чорногори чи Мармаросів. Можна сказати, що там багато озер, але ці озера дуже відрізняються від тих, що можна побачити на рівнинній частині України. Можна сказати, що тут ростуть праліси, але вони також не схожі на переважну більшість лісів нашої країни, які бачив кожен з нас.

Але цілком імовірно, що лише за кілька років побачити справжній Свидовець можна буде тільки на світлинах чи у VR-окулярах. А на його місці виросте не просто гірськолижний курорт, а ціле місто, здатне одночасно розмістити у себе кількадесят тисяч туристів.

На них чекатимуть ресторани, бари, гучні нічні клуби і, звісно ж, гірськолижні траси. Щоправда, снігу може не бути. Навіть штучного. Адже планета потерпає від кліматичної катастрофи, яка тільки набирає обертів. Серед її причин, в тому числі, є і знищення дикої природи. Такої, яка сьогодні все ще є на Свидовці.

Всі розмови про те, що гірськолижний мегакурорт можна буде "якось так" вписати в дику природу – наївні. Приблизно з тим же успіхом у квартиру в багатоповерховому будинку можна вписати птахоферму чи майстерню для ремонту автомобілів.

Численні види птахів, рисі, а також ведмеді, яких на всю Україну в дикій природі є не більше 300 особин, залишаться без свого дому. Іншими словами, вимруть.

Якщо це станеться, повернути природу Свидовця не зможе ніхто. Можна посіяти газон, посадити сад чи навіть парк, але справжня дика природа – неймовірно складна екосистема, яка утворюється упродовж тисяч років.

Такий сценарій для Свидовця цілком реальний, але, на щастя, поки що не є невідворотнім.

Про те як і заради чого його треба відвернути, говоримо у першому випуску "Головної обсерваторії" з Єгором Гриником, біологом ГО "Українська природоохоронна група".

"Головна обсерваторія" – це науково-популярний подкаст. 

В ньому ми говоримо, про те, як влаштований наш світ: жива природа, зорі, матерія, давні суспільства тощо. 

Розповідаємо про те, яким чином люди дізнаються про те, як влаштований світ. Такі люди  – астрономи, генетики, екологи, археологи та інші є гостями нашої “обсерваторії” і нашими провідниками у світ науки.

Ми також говоримо про те, навіщо нам знати, як влаштований світ. 

Чесна відповідь на це питання полягає в тому, що це неймовірно цікаво – розбиратися, як “все це працює”. Але іноді ще й дуже корисно, адже наука – це не лише пригода, але й велика сила. 

Автор та ведучий подкасту – Дмитро Сімонов. Він не біолог, не фізики, не хімік і не астроном. Він науковий журналіст, який разом із вами дуже хоче розібратися в тому, як же все це навкруги влаштовано, як його можна змінити або “полагодити”, а коли краще просто спостерігати, але не чіпати руками.