Головна обсерваторія

Найперша асоціація, яку викликає слово "діамант" в більшості людей – це розкіш, багатство, привілейований вищий світ. А ще недавно світові ЗМІ писали про них в іншому контексті: ЄС ухвалив 12-ий пакет санкцій проти Росії, який серед іншого передбачає заборону на імпорт діамантів із РФ. Чудово!

Але ми в новому епізоді "Головної обсерваторії" вирішили піти нетрадиційним шляхом і поглянути на коштовні камені з боку науки – в першу чергу мінералогії. І повірте авансом: з'ясували, що ми про всі ці смарагди, бірюзу, рубіни та інші по великому рахунку знали дуже небагато.

Виявляється, що, наприклад, алмази, (це ті, що в умілих руках перетворюються на діаманти) зустрічаються в природі дуже часто, якщо порівнювати з більшістю інших дорогоцінних каменів. Але дивним чином це не робить їх дешевими і доступними. З іншого боку, є такий дорогоцінний мінерал, як танзаніт. В усьому світі його добувають в одному єдиному родовищі (саме так, у Танзанії). Але це не робить його захмарно дорогим.

До речі, чи знаєте ви, чому взагалі мінерали стають дорогоцінними? В переважній більшості випадків для цього є цілком об'єктивні фізичні та хімічні властивості, які можна виміряти спеціальними інструментами. Зокрема, блиск і твердість. Остання вимірюється за відомою нам ще зі школи шкалою Мооса, де "1" – це тальк, а "10"– це алмаз. Всі інші мінерали – дорогоцінні вони чи ні, розташовані десь між ними. Але чи знали ви, що різниця між "9" і "10" у цій шкалі – незрівнянно більша, ніж між "1" та "2"?

А що деякі штучні камені у промислових масштабах виробляються вже більше ста років? Тому, якщо у спадок від прабабусі вам дісталася обручка з величезним червоним кристалом, то це не обов'язково привід вважати себе багатієм.

А що дорогоцінні мінерали використовуються не лише в ювелірній справі, але й у техніці? Причому, йдеться не тільки про алмази з їхньою винятковою твердістю.

Крім цього, в новому епізоді "Головної обсерваторії" ми говоримо про те:

• як та чому "вмирають" перли й бірюза;
• де в Україні є родовища дорогоцінних каменів та до чого тут ракетна промисловість;
• який дорогоцінний матеріал родом із сучасного Афганістану знайшли в гробниці Тутанхамона;
• які існують імітації коштовних каменів та чому на них є попит.

Розповідає Євген Науменко, науковець із Національного науково-природничого музею НАН України, до якого "Головна обсерваторія" завітала в гості цього разу.

На самому початку повномасштабного російського вторгнення в Україну з директором Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким зв'язалися його польські колеги, щоб домовитися про співпрацю.

До вторгення в Україну сполучення між польською антарктичною станцією "Арцтовський" та рештою світу забезпечувало російське судно. Іржаве, хоча й дешеве "корито". Але оскільки відтоді, за словами поляків, "русский корабль ходит только нах*й", вони хотіли домовитися, щоб тепер людей та вантажі на "Арцтовського" доставляв український криголам "Ноосфера".

До 2021-го року під назвою "RRS James Clark Ross" він вже два десятки років був на службі у Великої Британії, де допомагав проводити полярні наукові дослідження. А всього за пів року до початку повномасштабної війни його придбала Україна, щоб самостійно забезпечувати життя антарктичної станції "Академік Вернадський".

Після підписання угоди про купівлю судно встигли пригнати в Україну, переоформити всі документи на нього, провести технічне обслуговування, з нуля набрати команду і закупили все необхідне для експедиції на край світу.

"Поки судно стояло на морському вокзалі в Одесі, ми прямо в ньому, як в готелі днювали і ночували", – розповідає Євген Дикий.

І потім додає, що поміж цим усім на криголамі провели ще й сотню екскурсій для школярів – ніби знали, що далі вже буде не до екскурсій.

17-го листопада цього року "Ноосфера" почала свій третій арктичний сезон – вирушала з людьми та вантажами спочатку до "Арцтовського", а потім – до "Академіка Вернадського".

А ми в черговому випуску "Головної обсерваторії" зустрілися з Євгеном Диким для того, щоб поговорити про сьогодення та історію українських досліджень в Антарктиді. Ця історія, до речі, незрівнянно старіша, ніж станція "Академік Вернадський" і навіть старіша за її пряму попередницю – британську станцію "Фарадей".

Чи були ви колись у лісі? Очевидно, що майже всі – так. 
А чи були у справжньому лісі? Не поспішайте з відповіддю.

"Справжній ліс" – це не поетична метафора, чи маркетингова фішка. В Україні таких лісів залишилося дуже мало. І якщо ви не мешканець Карпат, затятий мандрівник, або дослідник, то, цілком імовірно, ніколи не бачили на власні очі справжнього лісу.

А виглядає він так. Дерева ростуть без жодного порядку. Серед них – товсті дуби чи буки, що з'явилися на світ ще в позаминулому столітті. Але є не дуже старі і зовсім молоді дерева. Просто як у людському суспільстві. Мертві стовбури на землі, зокрема і зовсім зотлілі – важливий атрибут справжнього лісу. Їхню мертву деревину населяють безліч видів комах і пронизують гіфи – невидимі "нитки" грибів. Саме тому кажуть, що в мертвій деревині більше життя, ніж у живій. В дуплах старих дерев живуть птахи та кажани. 



Чого ви точно не побачите в такому лісі – пеньків від зрубаних дерев. Про такий ліс кажуть, що він ніколи не бачив сокири. Власне, цим і пояснюються старі дерева, птахи, кажани, жуки-олені та інші червонокнижні тварини, яких можна в ньому зустріти. Науковець би сказав, що тут велике біорізноманіття.

"Головна обсерваторія" пропонує разом із її автором Дмитром Сімоновим та представниками ГО "Українська природоохоронна група" здійснити мандрівку до справжніх карпатських лісів.

На жаль, ми побачили там не лише незайману природу. Але й вирубані ділянки старовікового лісу. І ті, які лісівники збираються найближчим часом прорідити санітарними рубками, про що свідчать позначки на деревах. Потрібно це для того, щоб буцімто врятувати ліс від страшних хвороб. Залишається збагнути, як же він до цього не одну тисячу років виживав без людської турботи?

Парадоксально, але багато подібних речей робиться цілком законно. Один із героїв нашого подкасту, природоохоронець Єгор Гриник каже: найкраще, що людина може зробити для старовікового, тобто, справжнього природного лісу – залишити його в спокої. 

В цьому випуску "Головної обсерваторії" говоримо про те, що ліс – це не тільки дерева і про загрози, які нависли над природою Карпат.

"Скелет у шафі" – це якась таємниця, при чому, не дуже приємна. Але цього разу "Головна обсерваторія" відвідала місце, де "скелети у шафах" рахуються на сотні. Попри те, що таємниць тут – хоч греблю гати, місце дуже приємне. Особливо, якщо вас цікавить історія життя на Землі.

Це палеонтологічний відділ Національного науково-природничого музею НАН України, де ми зустрілися з палеонтологом, провідним науковим співробітником музею Леонідом Горобцем. І поговорили:

• про те, чому печерний ведмідь – зовсім не наш бурий ведмідь, який оселився в печері, а інша тварина з іншою поведінкою, яка виявилася фатальною для його виду;
• про те, чому в давнього слона динотерія один бивень завжди був коротшим за інший;
• про те, чому в черепа волохатого носорога один ріг несправжній (інший все ж справжній і ось це вже дійсно дивно);
• про те, як в музеї опинився скелет морської корови та чому скелети сучасних китів зберігаються саме в палеонтологічному відділі, а не зоологічному, разом з іншими сучасними тваринами; 

а також послухали, як звучать кістки мамонта та дізналися, чому потрібно хоч іноді дивитися вище вітрин. Звісно, суперзірки цієї програми – динозаври. Їх на території України не було (майже), але навіть попри це їхні рештки в музеї можна побачити.

"Добрий день. Ви хотіли б поговорити зі мною про гриби?". Якби мікологи – науковці, що досліджують гриби – проповідували свою справу, напевно так в уяві широких мас вони б мали вербувати нових потенційних адептів своєї науки. В реальному житті мікологи не надто люблять хизуватися професією саме тому, що трохи втомилися від стереотипів. Адже часто "дослідження грибів" з погляду широкого загалу обов'язково зводиться до експериментів із псилоцибе, які мають відкрити третє око. А якщо ні, то залишаються хіба що печериці з гливами, в яких годі шукати щось містичне та загадкове.

Насправді, гриби – просто неосяжна тема. Найперше питання – хто вони такі? З одного боку в Україні їх вивчають в Інституті ботаніки разом з іншими... тобто, разом із рослинами. З іншого – мікологи разом із грибами досліджують слизовиків, або міксоміцетів. Це подібні до амеб рухливі організми, які, строго кажучи, грибами не є, але й також не належать до тварин.

Якби не гриби, одного ранку люди з подивом виявили б незворотню втрату значної частини звичного раціону, без якої не можуть себе уявити. Сотні видів сирів, кефір, йогурт, хліб, вино та пиво – далеко не все, що ми б втратили. Ще до переліку слід включити комбучу, хоча "чайний гриб" це не зовсім гриб, точніше, не тільки гриб.

А ще, гриби – це сучасна "зелена" промисловість. Хлорофілу, як у рослин, в них, звісно, немає. Натомість із них можна виготовляти "екошкіру", яка не потребує страждань ні худоби, ні довкілля. Можна також виготовляти пакувальний матеріал – типу пінопласту, але значно "зеленіший". І навіть – будівельні матеріали. Що ж до медицини, то навіть якби в світі не існували "психоактивних" грибів, ми повік мали б дякувати грибам за пеніцилін та інші речовини, які успішно борються зі смертельними бактеріями в наших організмах. 

Про барвисте та багатогранне царство живих організмів у новому епізоді "Головної обсерваторії" говоримо з мікологинею Марією Зиковою – кандидаткою біологічних наук та науковою співробітницею Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України.

В кінці літа дві важливі події трапилися за 400 кілометрів від Землі. Спочатку російський космічний апарат розбився об поверхню Місяця. А невдовзі індійський апарат здійснив успішну м'яку посадку на поверхню супутника Землі.

Після розпаду СРСР Росія не здійснила жодної місячної місії. А Радянський Союз востаннє літав до природного супутника Землі ще в 1970-их роках. Наталя Боротканич, кандидатка історичних наук та координаторка космічних програм групи "Ноосфера" каже, що не дуже вірила, що російський апарат зможе навіть залишити околиці Землі. Хоча він спромігся перевершити її очікування, але не надто сильно.

• Чому російська місія була з великою ймовірністю приречена на провал?
• В чому полягала унікальність індійської місії "Чандраян-3"?
• Яким був внесок Сергія Корольова у вивчення супутника Землі?
• Чи вірили радянські космонавти в те, що американці були на Місяці?
• Коли люди знову повернуться на Місяць?
• Навіщо взагалі він потрібен людству?

Про це та інше говоримо з Наталею Боротканич в новому випуску "Головної обсерваторії".

"Під Білогородкою орки вперше дізнались про історію Русі на власному досвіді. Орковська техніка не змогла форсувати Змієві вали."

Таке повідомлення з'явилося на фейсбук-сторінці Сухопутних військ ЗСУ в березні 2022-го року, коли росіяни безуспішно намагалися захопити Київ.

Складно знайти в Україні людину, яка зовсім не чула про Змієві вали. І так само багато знають, що народна традиція пов'язує їхнє виникнення з особою легендарного змієборця Микити Кожум'яки. Або Кирила. Хоча в інших легендах замість нього працюють небесні ковалі Козьма та Дем'ян.

Але хто насправді звів ці споруди? Чи справді цих людей можна вважати "нашими предками"? Навіщо вали були потрібні і як саме виконували свою роль?

Лише якихось пів століття тому відповідей на ці питання не було, а натомість були гіпотези. Хтось припускав, що Змієві вали спорудили за часів скіфів. Тобто, ще до початку нашої ери. Інші вважали, що вони з'явилися дещо пізніше – за римської доби.

А все тому, що до 60-их років минулого століття ніхто не проводив справді серйозних наукових робіт, щоб дослідити легендарні споруди. Першим, хто взявся за справу, був Аркадій Бугай. Не історик чи археолог, а математик захоплений минувшиною рідної землі.

Всередині валів він знайшов деревне вугілля і віддав його в лабораторію. Щоб за допомогою тоді ще досить нового методу радіовуглецевого датування визначити вік валів. Так з'ясувалося, що принаймні частина з них були споруджені понад дві тисячі років тому.

Дослідження Аркадія Бугая спонукало взятися за Змієві вали професійних археологів. І тепер замість гіпотез ми маємо науково доведені факти, які заперечують висновки Аркадія Бугая.

В новому випуску "Головної обсерваторії" науковий співробітник Інституту археології НАН України Артем Борисов розповідає про таке:

- чому Змієві вали не такі давні, як хочеться деяким любителям нашої історії?

- чому при цьому деякі їхні ділянки удвічі старші за інші?

- кого та від кого вони захищали?

- які давні вали сьогодні "косплеять" Змієві?

- звідки в них деревне вугілля та в чому була проблема Аркадія Бугая?

- хто та що сьогодні загрожує Змієвим валам?

- як Україна просуває бренд Змієвих на міжнародній арені?

Р.S. Нам цікаво знати, про що ще ви хотіли б почути в наступних епізодах "Головної обсерваторії". Будемо вдячні, якщо вашими ідеями ви поділитеся за цим посиланням: https://t.me/UkrPravdaQuestionsBot.

Цього літа в прокат вийшов художній фільм режисера Крістофера Нолана «Опенгеймер». Він знятий за книгою «Оппенгеймер. Тріумф і трагедія Американського Прометея». Це історія видатного фізика, який керував Мангеттенським проєктом – небаченою до того часу колаборацією науковців та військових, завдяки якій було створено небачену до того зброю. Значення цього винаходу науковий журналіст Вільям Лоуренс, який детально висвітлював Мангеттенський проєкт, порівняв із приборканням вогню давньою людиною.

Але «підкорення» атомних сил принесло людству багато горя.

Чи добре усвідомлював Опенгеймер та його колеги, якого монстра випускає на світ їхній проєкт? Чи могли науковці відмовитися від створення атомної бомби, яка потрібна була військовим та політиками? Зрештою, чи можливо взагалі змусити науку не робити того, на що вона вже спроможна?

Про це та багато іншого в «Головній обсерваторії» ми говоримо з завідувачем наукового відділу Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника Денисом Вишневським.

Коли на самому початку повномасштабної війни орнітологиня Наталя Атамась вирішила їхати з п'ятирічним сином з Києва на Рівенщину, одним із головних аргументів була безпека. На перший погляд безпосередня близькість до недружньої Білорусі свідчить про протилежне. Але тамтешні болота абсолютно непрохідні для важкої техніки, а відтак, захищають українську територію краще за будь-які стіни чи паркани.

Осушені болота – це вигода для невеликої групи людей і маса проблем для решти. Сухі торф'яники чудово горять і погано гасяться. Без боліт немає кому живити водою річки. А крім того, разом із болотами гинуть всі їхні мешканці – рослини і тварини, які втрачають свою домівку і в жодній іншій жити не можуть.

Наталя каже, що їй та її колегам-науковцям і природоохоронцям дуже складно пояснити іншим людям, що якщо ми справді хочемо зберегти червонокнижного бекаса та інших рідкісних птахів, які гніздують на болотах, нам треба в першу чергу охороняти самі болота. Тому, може краще трішки схитрувати і сказати людям, що болота в першу чергу потрібні нам для захисту державних кордонів? Тоді збереження птахів та інших тварин і рослин буде "приємним побічним продуктом" збереження боліт.

В новому епізоді "Головної обсерваторії" на "Українській правді" з Наталею Атамась ми також говоримо:

- як війна впливає на птахів (спойлер: Наталя не знає, бо вона науковиця, а не ворожка, "лідерка думок" чи ще хтось, хто має прості відповіді на всі складні питання);

- як пінгвіни на Фолклендських островах виграли від однойменної війни;

- чому в наших лісах нам не потрібні "закордонні" види дерев – робінія, червоний дуб та інші, які так активно висаджують лісгоспи;

- чому птахів та інших тварин складно побачити на військових полігонах (правильна відповідь: бо більшість людей не можуть туди потрапити, а якби потрапили, то пересвідчилися, що природа почувається там дуже непогано);

- про яку сферу пташиного життя буде розповідати чергова (вже третя) науково-популярна книга Наталі.

Влітку цього року вийшов документальний фільм Наталії Шевченко "Вода. Земля. Вогонь". https://www.youtube.com/watch?v=aFK8Wg6mWjs  Це, звісно, не перша вітчизняна документалка про українську природу.

Серед раніших робіт можна згадати два спільних проєкти Олексія Бурковського та телекомпанії "Орбіта" про природу Сходу України – "Торські степи: життя, смерть... воскресіння?" https://www.youtube.com/watch?v=OW321LmcHuw&t=1181s  , а також "Донеччина заповідна – насіння життя" https://www.youtube.com/watch?v=ynFq1Ry_BEU  .

Але документальне кіно про природу в Україні не стало явищем, помітним для широкого загалу. Що не менш прикро, приводом для появи фільму Наталі Шевченко стала війна, а сам він розповідає, як воєнні дії впливають на довкілля.

Якщо згадати, що й закордонних кінематографістів українська природа цікавила в першу чергу в розрізі наслідків чорнобильської катастрофи, то може скластися гірке враження, що крім проблем та бід нам хвалитися немає чим, коли йдеться про природу. А якщо на додачу пригадати, що в Україні немає коралових атолів, пінгвінів та тропічних лісів, які ми можемо бачити в серіалах Девіда Аттенборо, то це враження тільки підсилюється.

В новому епізоді подкасту "Головна обсерваторія" з Наталією Шевченко ми говоримо про українське документальне кіно про природу і наше сприйняття рідної природи.

Серед іншого Наталія розповідає:

- хто зараз знімає документалку про український заповідник "Розточчя" (спойлер: не українці);

- про стереотип, згідно з яким рубати ліс – це погано, а орати луки – добре (хоча природа страждає в обох випадках);

- чи можлива документалка про природу, якщо в країні немає велетенських варанів, горил та крокодилів (а також іншої екзотики);

- яку країну обділив увагою в своїх фільмах Девід Аттенборо (на його власну думку).