Культурний Проект

Памʼять може бути дуже різною: індивідуальною і колективною, усвідомленою і абстрагованою від суті. Сьогодні, під час війни, наймасштабнішої у Європі і найбільш задокументованої за всі часи, існує велика спокуса загубити важливі голоси у гегемонії наративу. Про те, як уникнути спрощення сенсів, про мистецтво у війну і практики памʼятання, ми говорили у новому випуску подкасту «Політ над буденністю» з Галиною Глебою – історикинею мистецтва, дослідницею візуальної культури й фотографії, кураторкою виставкових та освітніх проєктів. Також Галина – співзасновниця The Wartime Art Archive і на практиці досліджує те, як мають працювати архіви воєнного часу. У розмові йшлося про таке: чому хвилина мовчання сьогодні – вдала практика вшанування памʼяті, а радянський звичай водити школярів до памʼятників солдатам – не працював; як війна зробила мистецтво ближчим і зрозумілішим суспільству, і як щоденники початку війни стали поширеним мистецьким актом; у чому різниця «гарячої» і «холодної» меморіалізації, і в чому ризики переходу з однієї стадії в іншу; що спільного і відмінного у досвіді нашої війни та балканських воєн. Зрештою, уся ця розмова – про те, як нам бути з усією нашою памʼяттю, скорботою, пережитим досвідом, і як не потонути у ньому та не збайдужіти.

Вино починається з винограду, що проростає з виплеканої виноробом землі. Зрештою, уся історія вина – це історія про те, наскільки чіпко люди, що його зрощують, тримаються за свою землю. На українських територіях вино було багато століть тому – від Трипілля і грецьких поселень. Виноград росте в Україні всюди – а значить, діжки і келихи з хорошим місцевим вином є не лише, як ми звикли вважати, на півдні країни і Закарпатті. Вино роблять всюди – від Тернопільщини і Хмельниччини до Сумщини, Чернігівщини і Донеччини. Гість цього епізоду – ресторатор і амбасадор українських вин Сергій Клімов, який називає Київ столицею вертикальних виноградників і прагне, щоб українських пляшок у наших закладах було більше, ніж французьких чи італійських. У випуску говоримо про історію та культуру українського вина, зміну споживчих звичок, найпоширеніші міфи, вплив регіонів і роль малих сімейних виробництв. Також з’ясовуємо, чому сухі вина увійшли в моду та як українські зразки потрапляють на світові фестивалі. Головний висновок простий: щоб зрозуміти вино, його треба пити й вивчати – у будь-якому порядку. Приєднуйтесь до розмови й діліться улюбленими українськими винами в коментарях.

Як навчитися «читати» мистецтво, а не лише милуватися ним? Чому Боттічеллі досі вражає, а Тінторетто називають першим режисером кіно? І що нам можуть розповісти музичні інструменти на картинах XVII століття?

У новому епізоді подкасту «Політ над буденністю» ми говоримо з історикинею і дослідницею мистецтва, лекторкою Маргаритою Стафійчук про таке:

- як мистецтво відображає час, його цінності, моду, політику і навіть жарти, які ми вже не розуміємо;

- чому варто пробувати дивитися на картини без підготовки, підписів і створювати про них власні історії;

- чому Стенлі Кубрик назвав Тінторетто першим в історії режисером кіно;

- як влада використовувала мистецтво, щоб утверджувати свою велич;

- які символи на картинах допомагають «зчитати» приховані меседжі та історії;

- чому вас може не вражати геніальне мистецтво, але з вами все гаразд.

Цей епізод – про те, як мистецтво допомагає зрозуміти минуле, сучасне, вічне і себе.

Новий сезон подкасту «Політ над буденністю» розпочинаємо розмовою про кіно.

Наш гість – Станіслав Битюцький. Режисер, дослідник кіно та керівник науково-програмного відділу Національного центру Олександра Довженка. Куратор кінофестивалю «Київський тиждень критики». Станіслав модеруватиме наш кіноклуб «Paradiso Cinema», у кому з вересня впродовж 4 місяців ми будемо досліджувати 4 країни та особливості їхніх кінематографів.

У подкасті ми говорили з кінознавцем: про українське поетичне кіно, химерність і сюрреалістичність як ознаку нашого національного кінематографу; як Гоголь став найбільш екранізованим письменником українського кіно радянських часів; як серіали і тікток вплинули і продовжують впливати на повний метр; про сучасні горори, проблемні стрічки і загалом те, що робить фільм класикою, непідвладною часу; про режисерський досвід Станіслава, та те, як його стрічка, мимохіть записана на телефон, отримала нагороду на фестивалі та стала предметом багатьох дискусії. А ще – про внутрішню кухню «Київського тижня критики» і процес відбору стрічок для фестивалю, діяльність Довженко-центру та роботу над екранізацією романа «Місто» Підмогильного.

Слухайте подкаст, і знаходьте натхнення на перегляд кіно – складного, комфортного, довгого, документального або класичного. Бо ж кіно існує заради свого глядача, і за це ми його любимо.