100 років в ефірі: як Українське радіо стало голосом епохи. Юрій Табаченко

Чому про їжу варто говорити так само серйозно, як про політику чи історію? Чому гастрономічна журналістика в Україні досі залишається радше винятком, ніж окремою професією?

У подкасті «Медіуми» дослідниця гастрономічної культури та співзасновниця проєкту їzhakultura Олена Брайченко пояснює, як їжа стає інструментом культурної дипломатії, чому тікток не вбиває книжки, а може допомогти зберігати традиції та як через смак можна розповідати світові про війну, окупацію та українську ідентичність?

00:00 «В Україні, мені здається, ще рано говорити про гастрономічну журналістику»;

04:39 «Журналіст має залишатися незаангажованим і не просувати жоден ресторан»;

07:12 «Блогерська сфера переходить від щирих рекомендацій до маркування рекламних інтеграцій»;

09:49 «Через їжу можна розповісти практично про все»;

12:42 «Багато людей думають, що їжа — це найпростіша тема, з якою можна працювати»;

15:30 «Як після встановлення радянської влади соус бешамель перетворився на "білий соус"»;

20:12 «Їжа — дуже незручний інструмент. Це доказова база»;

24:00 «Мені хотілося б сказати, що тікток убиває книговидання. Але це неправда»;

29:10 «Через смак і через продукт можна підвести людину до розмови про значно масштабніші речі»;

33:45 «Повномасштабне вторгнення стало моментом, який змусив мене переосмислити власні підходи до гастрономічних досліджень»;

39:53 «Мій пиріг Незалежності — конкурс людських історій, які стоять за цими рецептами»;

44:42 «За десять років на полицях іноземних магазинів стоятимуть українські продукти».

Українці дедалі частіше обирають серіали українською мовою. Чому це відбувається і як це може змінити весь телевізійний ринок.

У подкасті «Медіуми» Ольга Тищук, CEO Tyshchuk Digital Hub, розповідає про те, як алгоритми ютубу впливають на вибір глядачів, чому виробникам контенту дедалі вигідніше інвестувати саме в українську мову та як зміна глядацьких звичок уже сьогодні трансформує ринок серіального виробництва.

А також — про конкуренцію ютубу з нетфліксом і тіктоком, перспективи ОТТ-платформ, нові тренди у відеоспоживанні та те, чому кожен перегляд українськомовного контенту впливає на рекомендації платформи й розвиток українського медіаринку.

00:00 «Блокування ютубу в Росії — гарна новина для нас»;

02:06 «Росія заробляє на українцях, які дивилися російський контент»;

04:11 «Своїми діями ми змінюємо логіку рекомендацій, які пропонує ютуб»;

06:50 «На російськомовних серіалах можна було заробити більше»;

08:54 «На ютубі серіал може працювати роками»;

11:32 «Вперше українці почали віддавати перевагу контенту українською мовою»;

13:58 «Дитячий контент, тревел, бізнес і соціальні канали продовжують зростати»;

15:32 «Ютубом користуються 26 мільйонів українців»;

19:22 «Ютуб прагне стати повноцінною платформою, щоб користувачеві вже не був потрібен Netflix».

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Чи може спортивний подкаст бути таким же захопливим, як фінал чемпіонату світу? Чому в Україні досі бракує якісного спортивного контенту, а жінки в спортивній журналістиці все ще стикаються зі стереотипами?

У подкасті «Медіуми» Ілона Степанченко та Костянтин Дульцев, ведучі Українського радіо та радіо «Промінь», розповідають про те, як створюють спортивні подкасти, чому сценарій для одного випуску інколи пишеться так само ретельно, як сценарій до кіно, чому вони свідомо відмовилися від звичайного аналізу матчів на користь історій і чи справді майбутнє спортивної журналістики — за ютубом?

00:00 «З комерційної точки зору футбол — це number one»;

03:04 «Жінку в спортивній журналістиці досі сприймають неоднозначно»;

05:36 «Ми не розповідаємо суто про аналітику матчів, голи, очки чи сухі факти»;

08:01 «Створювати будь-який медіапроєкт, подкаст чи радіопрограму неможливо без розуміння своєї цільової аудиторії»;

09:50 «Середньостатистичний українець, який цікавиться спортом, психологічно прив’язаний до ютубу»;

13:50  «Майже кожен професійний спортсмен-зірка має свій подкаст у США»;

16:41 «Серед молодого покоління не формується авторитетність спортсмена як рольової моделі»;

19:48 «Коли пишу сценарій, у мене таке враження, що я пишу сценарій до фільму, який точно братиме участь у шортлисті на "Оскар"»;

25:47 «Професійні журналісти, відрізняємося від блогерів саме відповідальністю перед аудиторією».

Лише 0,3% повідомлень у соціальних мережах і 5% телевізійних сюжетів стосуються тимчасово окупованих територій — чому мільйони українців, які живуть в окупації, майже зникли з інформаційного порядку денного? 

У подкасті «Медіуми» Ксенія Іванишин, аналітикиня Програми «Партнерство за сильну Україну», розповідає про те, як українські медіа висвітлюють життя на тимчасово окупованих територіях, чому голоси їхніх мешканців майже не звучать у загальнонаціональному просторі та які ризики це створює для українського суспільства. А також про те, як інформаційний вакуум впливає на ставлення суспільства до людей по той бік лінії фронту? І чому особисті історії можуть стати ключем до взаєморозуміння?

00:00 «Згадки про ТОТ у соцмережах становили близько 0,3% від загального масиву повідомлень»;

03:45 «Чим довше триває окупація, тим гіршим стає ставлення»;

07:30 «Росія буквально відрізає інформаційний зв'язок з Україною»;

09:00 «У суспільстві немає сформованого уявлення про людей, які залишаються під окупацією»;

11:07 «Тема окупованих територій є надзвичайно політизованою»;

13:53 «Особисті історії можуть виконувати функцію містка між українцями».

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.