(Не)свідоме мистецтво

(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО Гості аудіо-подкасту: Олесь Городецький — голова Християнського товариства українців в Італії, радник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Італії та Марина Сорина — письменниця, перекладачка, відповідна за культурні проєкти спілки про-українських асоціацій НАУ, засновниці асоціації «Ора Україна» У цьому випуску йшлося про «Невидимий павільйон» — мистецьку акцію, що з’явилась у Венеції напередодні відкриття Венеційської бієнале та складалася з афіш подій, які ніколи не відбудуться, адже їхніх авторів убила росія. Говоримо про видимість України у європейському культурному просторі під час довгої війни, про мистецтво як форму моральної присутності та про те, чому інколи порожнеча здатна говорити сильніше за експозицію. Окремо торкаємось протестної акції «Biennale del dissenso», організованої українською спільнотою в Італії у відповідь на повернення росії на Венеційську бієнале. Розмірковуємо про межу між мистецтвом і політикою, про культурну дипломатію діаспори, втому Європи від війни та небезпеку поступового звикання до насильства. Також говоримо про про невидиму щоденну роботу українських спільнот за кордоном, про втрати української культури та про те, як сьогодні виглядає боротьба за право бути побаченими.

Ця добірка відеофрагментів підготовлена з нагоди першої річниці виходу програми «(НЕ) СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО» з Олесею Геращенко. До неї увійшли ключові висловлювання гостей програми — художниць і художників, філософинь і філософів, кураторок і кураторів, культурних менеджерок і менеджерів, дослідниць і дослідників культури. У цих розмовах вони осмислюють досвід проживання війни, трансформації ідентичності, складну спадщину радянського минулого, питання пам’яті, відповідальності та відбудови, а також роль культури у формуванні уявлень про майбутнє. Як мистецтво осмислює війну? Хто ми поза її досвідом? Якою буде повоєнна культура? У відібраних фрагментах звучать різні інтонації — від тривоги до надії, від особистого переживання до ширшої розмови про культуру як простору свободи і рефлексії. Це короткі, але концентровані думки, які разом створюють багатоголосий портрет нашого часу — часу турбулентності, коли мистецтво стає способом осмислення реальності, збереження гідності та оновлення сенсів.

(Не)свідоме мистецтво Гостя — Марія Куликівська, художниця. У центрі розмови — діалог із пращурами, тілесна памʼять і повернення суб’єктності. Марія говорить про себе не лише як доньку, а як матір; про материнство як досвід відповідальності, провини й дисципліни; про тіло — крихке й вразливе, але здатне бути силою. Це розмова про жіночий досвід війни: вимушену емансипацію, нерівний тягар, переселення й втрату дому. Про фемінізм не як ідеологію, а як суперечливе відчуття часу, в якому видимість жінок зростає разом із навантаженням. Окрема лінія — про мистецтво під час повномасштабної війни: міжнародні резиденції, нерівність можливостей між художницями й художниками, трансформацію комплексу меншовартості у впевненість і зрілість художньої мови. Про втому від пояснень, токсичність середовища й вибір власного простору як способу збереження ресурсу. Після запису цієї розмови контекст змінився радикально. 22 грудня 2025 року в Копенгагені були навмисно знищені скульптури Марії Куликівської — дві фігури вагітних жінок і меморіальна фігура з квітів. Це не перший акт насильства щодо її робіт: у 2014 році скульптури художниці були розстріляні бойовиками так званої «днр» на території «Ізоляції». Знищені роботи стали частиною ширшого художнього висловлювання — проєкту «Кулі з квітів / Bullets of Flowers», з яким Україна буде представлена на Національному павільйоні на Malta Biennale’26 — міжнародній мистецькій платформі під патронатом UNESCO. Руйнування цих фігур стало не випадковістю, а повторюваним жестом системного насильства над мистецтвом, що працює з тілом, памʼяттю і вразливістю. Це інтерв’ю не присвячене цим подіям безпосередньо. Але тепер воно звучить інакше — як розмова, що передує черговому акту руйнування, і як документ художньої позиції, яка знову опинилася під ударом.

НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО Гостя — Катерина Ясько, психологиня, фасилітаторка сенсотворення, авторка ініціатив «Амбасада Українських Сенсів» і «PROSTORY» співзасновниця школи нового мислення. Це розмова про те, що означає дорослішати — не за віком, а за внутрішньою мірою відповідальності, свободи й здатності мислити складно. У центрі діалогу — поняття більдунгу (Bildung): нордичної традиції освіти дорослих, що поєднує інтелектуальний, емоційний, моральний, духовний та естетичний розвиток. Ми говоримо про різницю між свободою як вседозволеністю і свободою як свідомим вибором; про внутрішнє самоавторство; про те, як дисципліна стає сумлінням, а сенс — спільною відповідальністю. Окрема увага — ролі мистецтва як простору для вертикального розвитку. Театр, музика, візуальні образи тут не ілюстрації, а тригери рефлексії: вони пробуджують чутливість, емпатію та нюансоване бачення, створюють безпечні контейнери для діалогу і зшивають спільноти довірою. Саме в малих групах, за фасилітації, народжується здатність «бачити більше» — себе, іншого, країну. Ми торкаємося українського контексту війни й майбутнього миру: чому саме зараз критично не втратити людяність і візію; як досвід нордичних народних вищих шкіл може бути адаптований в Україні. Це розмова про ясність: між стимулом і реакцією є пауза — і в ній наша свобода. Про мистецтво як шлях до цілісності. Про дорослішання, яке триває все життя.. ———— Тут розглядаємо можливості і обмеження культури діалогу крізь оптику, що нам пропонує діалог з культурою. Телеграм: https://t.me/nesvidomemystetstvo 

(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО 🎄Різдвяна розмова. Гість - Олександр Філоненко філософ і оповідач історій. Говоритимемо про Різдво як свято дорослості, жест довіри Бога до людини і запрошення відповісти на цю довіру. Дорослішання тут постає не лише як відповідальність, а як здатність до ніжності, уважності та вразливості, які народжуються з тиші. Ми розмірковуємо, де шукати надію під час війни, чому вона зростає з досвіду краси та людяності, і як плекати «довгу волю». Також торкаємося теми рідного дому: де взяти снагу святкувати Різдво, коли ти далеко від найближчих людей або коли дім втрачено. І завершуємо розмову простим, але тривким різдвяним образом — поглядом дорослого в очі дитини, з якого народжується сила жити. Аудіо-архів розмов про мистецтво у воєнний час. Тут розглядаємо можливості і обмеження культури діалогу крізь оптику, що нам пропонує діалог з культурою.

(Не)свідоме мистецтво. Гість - Олег Кохан — український продюсер театру і кіно Ця зустріч виходить далеко за межі професійної розмови про індустрію — вона про досвід покоління, яке пам’ятає дефіцит, очікування і черги, і порівнює їх із сьогоднішньою надмірною доступністю, що часто стирає відчуття цінності. У фокусі — феномен скуки як простору народження думки й уяви, який зникає в цифровому дитинстві, та небезпека втрати контакту з власною глибиною. Розмова переходить у роздуми про війну як стан постійного форс-мажору, закладеного в саму природу продюсерської професії, і про мистецтво, яке після пережитого не може бути слабким чи випадковим. Окрема, надзвичайно сильна частина — історія створення кіноальманаху «Війна очима тварин»: про емпатію як мову, здатну достукатися до світу, про шлях ідеї від блокпоста до міжнародних фестивалів, про співпрацю з Шоном Пенном і про культурний фронт як поле довгої, стратегічної боротьби за ідентичність. Це цілісна й принципова розмова про те, чому стратегія простого кенселінгу не працює без потужної власної культури, чому мистецтво має не лише реагувати, а й вражати, і чому любов до життя залишається найсильнішим змістом навіть у часи війни. Аудіо-архів розмов про мистецтво у воєнний час. Тут розглядаємо можливості і обмеження культури діалогу крізь оптику, що нам пропонує діалог з культурою.

(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО. Гостя — Дарія Кузьмич, міждисциплінарна художниця, яка працює на перетині тілесності, простору, внутрішнього досвіду й образних станів. Розмова про те, як народжується натхнення і чому воно завжди нагадує подорож: невідому, тривожну, захопливу, таку, де ти не знаєш маршруту, але відчуваєш — тобі туди. Ми торкнулися теми творчої ізоляції — добровільної й вимушеної. Про те, як митці замикають світ навколо себе, щоб почути власний голос, і що відбувається, коли зовнішня реальність стає надто гучною. Окрема частина розмови — про війну: її вплив на чутливість, бачення, сенси. Чи можливо творити, коли світ руйнується? «Зшивати небо» Дарія Кузьмич, Світлана Селезньова, вид експозиції у The Naked Room, серпень 2025 Епізод про пошук. Про внутрішні маршрути. Про мистецтво, яке народжується не з майстерні, а з пережитого. Аудіо-архів розмов про мистецтво у воєнний час. Тут розглядаємо можливості і обмеження культури діалогу крізь оптику, що нам пропонує діалог з культурою.

(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО. Гість — куратор Олександр Соловйов. Розмова про те, як українські художники переживають війну через живопис, як мистецтво стає способом не лише висловлення, а й зцілення. Аудіо-архів розмов про мистецтво у воєнний час. Тут розглядаємо можливості і обмеження культури діалогу крізь оптику, що нам пропонує діалог з культурою. Від щоденників і камерних виставок — до Венеційської бієнале та культурної дипломатії. Ми говоримо про те, як показати війну, щоб не ретравмувати, чому митці повертаються до живопису, і що означає “банальність зла” у сучасному контексті. Вмикайте!

(SUB)CONSCIOUS ART Our guest, English writer Felicity Spector, reflects on bread as a metaphor for community, memory, dignity and renewal—how the simplest loaf can carry the story of humanity and culture. This is a conversation about warmth passed from hand to hand; about meanings that rise in the dough of time; and about the people who hold the world in their palms—volunteers baking for those near the front line, turning care into an act of resilience. An audio archive of wartime conversations about art, (SUB)CONSCIOUS ART explores the possibilities—and limits—of dialogue through the lens that culture itself provides.

(НЕ)СВІДОМЕ МИСТЕЦТВО. Гость — письменная Фелисити Спектор — говорит о хлебе как о метафоре сложности, памяти и увлечениях, о том, что в самых простых речах присуща история людей и культуры. Говорить о новой книге «Хліб и війна: украинская история ежи, відваги та надії» — о том, что она остается зброею и порядунком, символом национальной гидности и самосбережения. Это подорожание через объединение села, развлечение людей и кухонных волонтеров. Фелисити Спектор рассказывает о солдатах, пекарях, кухарах и простых людях, которые видят перед собой мужчину — и любовника. Это разговоры о тепле, которые передаются руками в руки, о чувствах, которые видят в это время, и о том, какими своими долями мы занимаемся, — волонтеры, которые хотят хліб для прифронтовых мешков, перетворяют турботу на звитягу. Аудио-архивы произведений о мистике в военное время. Тут рассматривается возможность и общение культуры в диалоге с оптикой, что мы предлагаем диалог с культурой.