Медіуми

Україна взяла участь в міжнародному проєкті Euroradio Christmas Music Day, де різдвяна програма з Києва стала частиною 14-годинного марафону з 12 країн світу.

У подкасті «Медіуми» Наталія Попудрібко, завідувачка редакції музичних передач і фондових записів «Радіо Культура», продюсерка проєкту Euroradio Christmas Music Day розповіла про те, як працює музичний обмін Європейської мовної спілки. А також про ренесанс хорового співу після пандемії, попит на академічну музику в Європі, силу спільного звучання хору й історичні паралелі зі світовим успіхом «Щедрика» сто років тому.

00:00 Що таке Euroradio Christmas Music Day і як Україна до нього долучилася;

04:16 Де слухачі можуть почути концерт;

06:06 «Українське радіо співпрацює з ЄМС із 1994 року»;

08:11 Чому українські колядки добре сприймає європейська аудиторія;

11:34 Який попит у Європі на хорову й академічну музику;

16:55 Як повномасштабна війна вплинула на інтерес до української музики;

20:16 Які плани щодо подальшої участі у подібних проєктах.

У випуску — про те, як американські медіа реагують на атаки Дональда Трампа, чому Україні дедалі важче утримувати увагу світової аудиторії та чи можна публікувати фотографії загиблих.

У подкасті «Медіуми» Стас Козлюк, журналіст і фотокореспондент, пояснює, що сьогодні насправді цікавить західну аудиторію в українській війні. Чому чим ефективніше працює українська ППО, тим менше про нас пишуть? Як логіка «трупокілометрів» визначає, чи стане трагедія новиною для світу? І чому інколи навіть зруйнований будинок у Києві не потрапляє на шпальти провідних видань?

А також про цензуру й самообмеження під час війни, рішення не публікувати вже готові матеріали заради безпеки людей, а також про відповідальність редакторів за те, як виглядає війна в медіа. Та чому соцмережі підштовхують журналістику до небезпечної гонитви за швидкістю і хайпом.

00:00 «Ми бачимо, яку тривалу історію має демократія та як їй важко з людиною, яка має таку повноту влади»;

03:14 «Ми весь час конкуруємо з іншими країнами, в яких також ідуть війни»;

05:40 «Кількість жертв трагедії має бути прямо пропорційна відстані до кінцевої аудиторії»;

09:10 «Щойно з’являється якась нова штука на фронті — усі хочуть побачити як вона працює»;

11:50 Що хочуть бачити з України західні читачі?

14:29 «Кіл-зона від окопа — 20 кілометрів. Мало хто захоче тягнути тебе туди з собою»;

16:45 «Коли однакові зображення, то твоя аудиторія не те що хоче їх бачити щодня»;

20:43 «Я намагаюся ігнорувати світ, у якому люди відмовляються читати»;

25:18 «Я намагаюся більше спостерігати за людьми, аби розповідати історії про цих людей»;

31:53 Чи можна публікувати фотографії тіл постраждалих?

36:26 «Соцмережі змушують журналістику із ними конкурувати»;

39:54 «Аудиторія не бачить різниці, вона не розуміє хто журналіст, хто блогер».

У випуску — про український проєкт, що змінює культуру блогінгу зсередини. Школа відповідального блогерства «Швабра», створена «Детектором медіа» та UMind, за два сезони об’єднала молодих контент-крієйторів з усієї країни та сформувала спільноту юних інфлюенсерів, які хочуть говорити про Україну якісно, чесно й відповідально.

У подкасті «Медіуми» Олена Левандовська, співзасновниця та голова ГО UMind, розповіла про те, як «Швабра» виросла у платформу, яка вже дала понад 160 відео з мільйонами переглядів, як змінюється покоління Альфа, що сприймає світ через короткі відео, як блогінг став ціннісною місією, та чому українські підлітки досі потрапляють у пастку російського контенту. А також — як відповідальні спільноти можуть протистояти семантичним війнам і чому «Швабра» дає молодим авторам не тільки знання, а й «вудку», яка допомагає зростати та впливати на свою аудиторію.

00:00 «Створена спільнота відповідальних блогерів»;

03:36 «Це наша можливість достукатися не тільки до тих дітей, які живуть у великих містах»;

06:24 «Покоління Альфа бачить світ крізь призму не тексту, а відео»;

08:38 «Молодь розуміла, що після цього проєкту в них буде рух уперед»;

13:35 «Засилля російського контенту в холі школи просто зашкалює»;

16:02 Про розвиток українського контенту: «поки що сам потяг не їде — його треба штовхати»;

17:35 «Відповідальність блогерів і розуміння контексту зараз зросло в рази»;

20:23 Про спільноту відповідальних блогерів: «це розвиток, пошук можливостей, колаборації».

У випуску — про один із найважливіших викликів, що стоять перед Україною: як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли. А ще про те, що робить команда Ukraїner.

Ukraїner — це медійна організація, яка перетворилася з волонтерського проєкту на міжнародну платформу, яка розповідає світові історії України 13 мовами, творить документальне кіно та вибудовує унікальні формати комунікації. У подкасті «Медіуми» Юлія Тимошенко, журналістка та нова голова Ukraїner, розповідає про те, як працює організація, які виклики виникли після скорочення підтримки USAID, про потенційну співпрацю зі стримінговими платформами, перспективи виходу українських документальних фільмів на міжнародні сервіси, а також про те, як зростає глобальна спільнота глядачів і читачів, які хочуть знати справжню Україну. 

00:00 «Ми перекладаємо, адаптуємо, створюємо унікальний контент для іноземної аудиторії з фокусом на Україну»;

03:43 «У нас з’явилася дорадча рада. Це ком’юніті свідомих бізнесів»;

06:30 «Якщо ми не будемо комунікувати й не будемо існувати, то за нас буде комунікувати ворог»;

09:01 «У нас повертаються експедиції»;

11:25 «Нам би хотілося мати десять тисяч підписників. Думаємо, це реалістичне число»;

16:52 «Ми хочемо розвивати напрямок більш креативних документальних фільмів»;

21:51 «Місія розповідати про Україну світові була закладена в момент зародження Ukraїner»;

26:08 «Японська версія стала чи не однією з найбільших за охопленням після англійської»;

31:05 «Ми використовуємо штучний інтелект для переозвучки. Це розширило наші можливості»;

36:22 «Є відчуття, що комунікація, підтримка незалежних медіа, медіа — відходять на задній план»;

39:05 Про 1000 годин українського контенту: «Мені б дуже не хотілося, щоб це були 10 гумористичних серіалів про стереотипні речі, за які потім соромно»;

41:20 «Державі потрібно менше створювати власних медіаініціатив. Краще підтримувати незалежні медіа»;

45:31 «Коли прозвучала ідея трьох годин інтервʼю, я казала: “Це ніхто не буде дивитися”»;

54:28 «Зараз у нас на 95% жіноча команда».

У випуску — про те, як користуватися штучним інтелектом так, щоб він допомагав, а не підмінював наш розум, етику й свободу.

Чому люди дедалі частіше замінюють емоційне спілкування з іншими людьми на «зручне» спілкування зі штучним інтелектом, наскільки це може бути небезпечним і чи готове суспільство до такої трансформації. Чому ШІ може здаватися привабливішим за людину? Чи здатен він замінити вчителя, психотерапевта, співрозмовника або навіть партнера? Як розпізнати межу, де технологія допомагає, а де — починає формувати нашу свідомість? Про це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Надією Баловсяк, медіадослідницею, доценткою Школи журналістики та комунікацій УКУ.

А також про те, чи повинні розробники штучного інтелекту нести відповідальність за наслідки його використання? Чому великі технологічні компанії бояться регулювання? І чи може ChatGPT ненавмисно поширювати російську пропаганду?

00:00 «Цифрові інструменти стали зачіпати наші емоції»;

05:25 «Людина в якийсь момент буде незручною, натомість ШІ завжди буде зручним»;

07:51 «Молодим людям складно читати довгі тексти»;

10:59 «Люди відучуються сприймати, працювати, аналізувати інформацію»;

13:40 «Компанії, що розробляють ШІ-інструменти проти регулювання»;

17:00 «Проблема не лише в регулюванні, а проблема в тому, на чому навчають чат-бот»;

21:37 «Відбувається боротьба між одним штучним інтелектом і іншим»;

27:29 «ШІ розвивається шаленими темпами, ми невстигаємо призвичаїтись».

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

У випуску — про те, як працювати з медіаграмотністю на рівні державної політики та чому найкращими вчителями для бабусь і дідусів можуть стати онуки.

У сучасному світі неможливо існувати поза медіа. Як медіа формують наше мислення, поведінку й уявлення про реальність? Чому сьогодні медіаграмотність — не просто навичка, а питання виживання? Про це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Мартою Наумовою, кандидаткою соціологічних наук, доценткою, старшою науковою співробітницею Інституту соціології НАН України; кураторкою щорічного дослідження «Індекс медіаграмотності української аудиторії» від ГО «Детектор медіа».

А також про медіавплив, рівень критичності українців до контенту, споживання інформації під час війни, довіру до телемарафону, зростання ролі телеграм-каналів і виклики, які містить штучний інтелект.

00:00 «Ми не існуємо як істоти поза медіапростором»;

04:04 З чого складається медіаграмотність людини у сучасному світі?

05:50 «Цього року ми включили додаткові індикатори, які стосуються штучного інтелекту»;

07:45 «На початку вторгнення відбулося підвищення чутливості українців до спотвореного контенту»;

10:32 «ШІ користуються 28% українців»;

11:20 «Україна — дуже цифрова держава»;

13:43 «Якби війни не було, ми бачили б те саме»;

15:10 «Категорія 65+ — складно досяжна цільова аудиторія. Уся надія — на дітей»;

17:18 «Медіаграмотності забагато не буває ніколи»;

19:10 «Штучний інтелект надає нам певні виклики».

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

У випуску — про силу книжки в часи війни, культурний опір і про те, як читання стає жестом свободи.

Уже втретє під час повномасштабної війни команда «Книжкового Арсеналу» провела фестиваль. XIII Міжнародний «Книжковий Арсенал» зібрав близько 30 тисяч відвідувачів, понад 200 подій та 250 учасників з України та з-за кордону.

Як книжка рятує у полоні? Чому читання — це більше, ніж просто хобі? Чому книжки українських журналістів нині так затребувані, як в умовах війни розвивається нонфікшн. А також про зміну читацького ландшафту України: від інтересу до книжкових клубів до популярності подкастів про літературу. Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Іриною Славінською, виконавчою продюсеркою «Радіо Культура» та кураторкою Основної програми «Книжкового Арсеналу». 

00:00 «Мені важливо було підсвітити тему читання як жесту суб’єктності, жесту самозарадності»;

05:30 «У друкарнях буквально “жива” черга»;

09:52 «Борис Лятошинський потрапив в опалу та сильно переживав розлуку з радіо»;

11:31 Що медійники представили на «Книжковому Арсеналі»?

13:13 «Тренд на якісний нонфікшн триває»;

16:21 «Увага до досвіду, практики читання — величезна»;

19:19 «Ми диверсифікуємо способи отримання інформації»;

20:07 «Кожен кризовий рік показував неймовірний сплеск уваги, любові до книжки»;

23:08 «Публіці ти “дурню” не продаси»;

24:40 «У наші часи дуже важливо читати поезію».

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

У випуску — про телеграм-канали, які під час «шахедних» атак не просто інформують, а маніпулюють емоціями й перетворюють тривогу на прибутки.

Адміністратори телеграм-каналів під час повітряних тривог активно заманюють нових підписників. Вони обіцяють «ексклюзивні карти», «секретні маршрути дронів» і «прогнози атак у реальному часі» — але за цим стоїть не піклування, а бізнес-модель. Де паніка — там і прибуток. Хто і як монетизує страх? Як телеграм-мережі використовують тривожні ночі для збільшення трафіку і доходів? Чому після викриття таких схем журналісти стикаються з інформаційним цькуванням? І головне — чому деякі українські посадовці та військові самі легітимізують сумнівні канали, даючи їм інтерв’ю? Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Сергієм Міхальковим, дата-аналітиком видання Texty.org.ua.

00:00 «В Україні сильне журналістське ком’юніті»;

04:25 «Податки вони не платять»;

06:00 «Ми побачили в одному телеграм-каналі пост про те, що «ми вам покажемо, куди летить “орешник”»;

07:16 «Такими повідомленнями вони намагаються зібрати аудиторію, щоб потім просувати рекламу»;

10:06 «Якщо офіційні органи влади не підвищуватимуть довіру до своїх каналів комунікації, ми й надалі матимемо проблему з телеграмом»;

14:37 «Пости, спрямовані проти нас, були без можливості залишати коментарі»;

16:06 «Ви відчуваєте, що долучаєтеся до спільноти «обраних» — до тих, хто знає щось надсекретне».

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

У випуску — про те, як відзначити сторіччя мовника так, щоб про нього говорила вся країна.

Як Українське радіо залишилося на зв’язку тоді, коли зник мобільний зв’язок, інтернет і світло? Чому слухачі сприймають ведучих як друзів, а дехто навіть роками пише гнівні повідомлення — і все одно слухає? І які ще історії приховують архіви найстарішого мовника України?

Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Юрієм Табаченком, виконавчим продюсером Українського радіо. А також про те, чому штучний інтелект не витіснить живого голосу і чому відповідальність сьогодні — головна цінність у медіа.

00:00 «Багатьом було цікаво дізнатися про те, що у нас є в Україні медіа з такою історією»;

03:52 «Ми одразу так продумували, щоб охопити різні аудиторії й запропонувати різні активності»;

05:16 «Був флешмоб у Верховній Раді. Єдиний у своєму роді»;

07:51 «Історія радіо — віддзеркалює нашу загальну історію»;

09:40 «Зараз телевізор почав зникати з деяких домівок. А радіо залишається»;

10:50 «Українське радіо завжди мовило українською»;

14:35 «Людина, в оточеному росіянами місті, вирішила, що її завдання — боротися з фейками, бо почула про це по Українському радіо»;

17:04 «У світі радіо не зникає і не замінюється іншими видами медіа»;

17:48 «Багато слухачів сприймають ведучих як своїх друзів»;

19:55 «Усі зрозуміли, чому радіо завжди було ЗМІ для повідомлення про надзвичайні ситуації»;

22:39 «Ми використовуємо ШІ-технології, але дуже обережно».

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

У випуску — про приватність і правду: як показувати біль війни. Що важливіше — гідність жертви чи вплив фото на світову аудиторію, чому суспільство розділилося у своїх оцінках та чи справді емоційні світлини можуть зупинити війну.

Чи має суспільство право бачити фотографії з місць трагедій, де під завалами — людські тіла? Чи допомагають світові знімки, що шокують, краще зрозуміти українське горе? І де межа між документуванням воєнних злочинів і порушенням приватності жертв?

У новому випуску подкасту «Медіуми» ведучі Наталка Соколенко та Вадим Міський вирішили обговорити суперечливе питання — як медіа та блогерам висвітлювати загибель цивільних під час війни. Щоби глибше розібратися в цій непростій темі, до студії запросили трьох гостей: журналістку та експертку з комунікацій і висвітлення чутливих тем Тетяну Трощинську, журналіста-розслідувача з Kyiv Independent Данила Мокрика та голову Комісії з журналістської етики Андрія Куликова.

00:00 «Оголені тіла під завалами, які були опубліковані у медіа збурили медійну спільноту й розділили її на декілька таборів»;

Тетяна Трощинська:

02:26 «У нас така нульова готовність чути одне одного»;

05:36 «Питання не у вині, а у відповідальності»;

06:22 «Правила не до кінця сформовані, вони обтічні»;

07:38 «Такого ефекту, як Буча, вже мало що може спричинити»;

08:42 «Західні медіа не опублікують фото у первинному вигляді. Вони їх оброблять»;

09:52 «Емпатія працює, коли ти дуже добре знаєш контекст»;

11:09 «Ми ранимо своїх цими фотографіями»;

11:38 «Історія на прикладі фотографії підлітків, які чекають, коли з-під завалів дістануть їхнього друга — дуже сильна»;

15:06 «Ти береш чужих мертвих дітей, чужу трагедію з чужої родини — і ставиш собі на обкладинку у фейсбук. Як на мене — це хайпожерство»;

16:35 «Це не твоє життя, це не твоя близька людина, це не твоя рідна людина, це не твоя дитина. Треба трошечки делікатніше»;

Данило Мокрик:

20:13 «Якщо зображення мого понівеченого тіла дозволяє розповісти історію про те, що з нами робить Росія — заради Бога, використовуйте»;

22:02 «Гідність — це розкіш. І я не впевнений, що в умовах повномасштабної війни ми можемо дозволити цю розкіш»;

23:45 «Згадаймо піраміду Маслоу. Такі речі як гідність — з’являються тоді, коли забезпечені базові потреби»;

24:56 «Коли з’являлися фотографії з Маріуполя, з Бучі, то ми не сильно дискутували на тему, наскільки це етично»;

25:56 «У такий спосіб ми нагадуємо: «Це триває». Те, що ви бачили в Бучі й Маріуполі, не залишилося у 2022 році — воно досі триває»;

27:37 «Будь-яке питання етики дуже залежить від контексту та внутрішнього мірила»;

29:45 «Людина зберігає за собою повний контроль над тим, як вона може бути репрезентована»;

31:25 «Ми — таке враження — дедалі більше намагаємося вдавати, що цього немає»;

32:41 «Коли ми стикаємося з якимось складним питанням, про це варто говорити»;

Андрій Куликов:

34:39 «Я вважаю, що принципово нового нічого ми не спостерігали — масштаби інші»;

39:16 «Якщо ми не можемо переконливо пояснити, чому все воно відбувається, — то тоді насправді не допоможе і шок».

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».