Медіуми

У випуску — про те, чи змінюється професія письменника, як сьогодні формується український книжковий ринок і чому література залишається інструментом виживання.

До Всесвітнього дня письменника у подкасті «Медіуми» Віра Курико, репортажистка у «Reporters», журналістка, редакторка та авторка документальних книг, розповідає про силу літератури під час війни, про те, що читають українці і чому письменники не зникають, попри стрімкий розвиток нових медіа. А також — про повернення інтересу до української класики, запити від читачів і внутрішню потребу говорити власним голосом у складні часи.

00:00 «Я з дитинства мріяла бути письменницею»;

03:09 «Соцмережі дали можливість не просто читати письменника, а й стежити за ним як за людиною»;

06:00 «Якщо світ колапсує, я навряд чи буду дуже потрібна як репортерка і письменниця»;

08:48 «Література — це завжди два боки: спосіб утекти від реальності й спосіб її зрозуміти»;

10:58 «Наш видавничий ринок зростає шаленими темпами»;

13:20 «Коцюбинський мав можливість писати лише тому, що його підтримував Чикаленко»;

15:34 «Ми перейшли з онлайну в друк, всі вважали це дуже ризикованим»;

17:27 «Ми можемо запропонувати будь-якій організації створити книжку»;

21:15 «Один із найпопулярніших номерів журналу, був про любов»;

23:07 «Нам потрібні книжки, які про війну, але в них не буде про війну»;

27:21 «Вулиця причетних» тепер — вулиця Левка Лук’яненка. Але ціна виявилася надто великою»;

34:48 «Інколи книзі потрібні ключі, іноді ціла зв’язка ключів»;

40:32 «Існують мільярди книжок, які могли б змінити наше життя, але іноді за все життя нам трапляється лише одна. Багатьом не щастить жодного разу не зустріти таку книжку».

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО "Детектор медіа" і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

У випуску — про запуск Megogo Books, неочевидну ставку на паперові книжки, результати першого року роботи та синергію з аудиторією платформи.

Megogo Books — онлайн-книгарня, запущена у 2024 році як новий напрям у межах екосистеми медіасервісу Megogo. У подкасті «Медіуми» Катерина Котвіцька, директорка з контенту Megogo Books, розповідає про бізнес-модель сервісу, маркетингові стратегії, розвиток українського книжкового ринку. А також про те, чому компанія, відома відео та аудіосервісами, виходить на ринок онлайн-торгівлі книжками та ко-продакшн із видавцями, прем’єри книжок у студіях Megogo та популяризацію українських авторів.

00:00 Запуск Megogo Books — перший крок Megogo у бік e-commerce»;

02:36 «Ми будувати Megogo Books так, щоб він був привабливим для видавців»;

04:12 «Патерн споживання книжкового контенту в Україні — паперова книжка»;

07:52 «За результатами року ми четверті за трафіком і відвідуваністю сайту»;

11:19 «Усе, що стосується книжок, ми назвали словом «контент» і будуємо екосистему різних форматів»;

14:09 «Ми можемо взаємодіяти з книжкою раніше, інвестувати свої ресурси в маркетингові активності»;

16:26 «Ми намагаємося вписати книжку в загальний концепт дозвілля»;

19:05 «Ми можемо продавати книжку протягом двох тижнів лише у нас»;

24:03 «Зараз ми маємо різноманітний книжковий ландшафт і активних гравців ринку»;

28:18 «Книжки не мають бути дешевими»;

31:58 «У нас буде окремий застосунок для електронних і аудіокнижок»;

33:30 «Найближчим часом плануємо доставку й на інші континенти».

Месенджер, у якому держава читає ваші повідомлення, контролює виплати й вирішує, що вам можна знати. Росія впроваджує месенджер «Max» — чому росіян змушують переходити на нього і чим він небезпечний для українців на окупованих територіях.

Росія будує цифрову завісу — і головним її інструментом може стати не черговий сайт чи телеканал, а месенджер. У подкасті «Медіуми» Олена Чуранова, редакторка та фактчекерка проєкту StopFake.org розповідає про те, як Росія намагається перетворити інтернет на простір тотального контролю.

Чи справді цей застосунок може витіснити телеграм і стати головним каналом комунікації для росіян? Як влада змушує студентів, чиновників і мешканців окупованих територій встановлювати Max, прив’язуючи до нього державні сервіси, виплати та повсякденні справи? І чому, попри десятки мільйонів зареєстрованих користувачів, люди не довіряють цій платформі та намагаються обходити контроль?

00:00 «Max — цифрова стіна, яку росіяни збудовують навколо свого суспільства»;

01:53 «Альтернативна думка просто не має можливості туди потрапити»;

04:18 «Люди зареєструвалися, тому що змушені»;

06:23 «89 мільйонів — це формальні користувачі, які не є активними»;

08:27 «В Max наскрізного шифрування просто немає»;

10:19 «Мешканці окупованих територіях змушені встановлювати цей месенджер»;

12:07 «Люди від початку демонстрували недовіру до цієї платформи»;

14:09 «Для Росії головне — мати інструмент контролю»;

18:32 «Max створювали за аналогією з китайським WeChat».

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО "Детектор медіа" і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

У випуску — про те, як теплі зими, війна та зруйнована інфраструктура вплинули на зимові види спорту в Україні і чому біатлон уже десятиліттями залишається на «першій кнопці» українського глядача.

У подкасті «Медіуми» Костянтин Дульцев, спортивний коментатор, керівник спортивної редакції Радіо «Промінь» розповідає про те, чому в спортивну журналістику йдуть одиниці, як виглядає український ринок спортивних медіа і чому зі спортивної журналістики майже неможливо побудувати політичну кар’єру.

00:00 «Ілюзій будувати не треба, що у нас буде багато медалей на Олімпійських іграх»;

03:17 «У нас дуже мало стало спортивної преси»;

04:24 «У спортивній журналістиці політичну кар’єру не побудуєш»;

07:30 «Олімпіадами завжди цікавляться навіть ті, хто не цікавиться спортом»;

11:49 «Біатлон завжди був на першій кнопці українського телебачення»;

13:19 «Владислав Гераскевич зробив титанічну роботу, щоб Росії не було на цій Олімпіаді»;

16:25 «У Росії якийсь фетиш — обстрілювати льодові палаци»;

20:02 «Перше, що сказала нова президентка МОК: Росія має повертатися в нейтральному статусі»;

23:49 «Олімпіади зупинялися, переносилися, скасовувалися, але не війни»;

28:50 «Україна втратила дуже багато дітей, які виїхали за кордон».

У випуску — про алкоголь, тютюн і медіа: як вони насправді впливають на тривалість життя українців і майбутнє країни.

У подкасті «Медіуми» Дмитро Купира, програмний директор ГО «Життя», розповідає про демографічну кризу, відповідальність медіаіндустрії та ціну реклами, яку ми всі платимо здоров’ям. А також про те, чому смертність в Україні втричі перевищує народжуваність, як реклама алкоголю й тютюну формує звички дітей і дорослих та чому медіа, заробляючи на залежностях, фактично скорочують власну аудиторію.

00:00 «Безповоротні втрати для медіа фактично кожен рік становлять пів мільйона»;

04:03 «Українські чоловіки в середньому не доживають до світового стандарту віку працездатності»;

08:40 «Стратегія тютюнової індустрії — це залучення нових споживачів»;

11:30 «Споживач тютюну як починає, так до кінця життя споживає один бренд»;

15:26 «Жодна людина у світі не народилася з сигаретою у роті»;

18:16 «Тютюнова індустрія використовує медіа для дезінформації»;

23:31 «Тютюнова індустрія, як і Росія, бреше кожного разу, коли відкриває рота».

Чому в Україні критику досі плутають із хейтом, а професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі. Головредка медіатаблоїда «Антоніна» Лєна Чиченіна розповідає про українське кіно, серіали, Threads і культуру образ.

Чому культурні тексти часто пишуться «для своїх» і перетворюються на інтелектуальну демонстрацію ерудиції, а не на зрозумілу розмову з аудиторією? Як формувалася українська кіноіндустрія після 2014 року, чому суспільство довго вибачало слабкі сюжети за «красиву картинку» та як патріотичний пафос роками блокував нормальну професійну дискусію.

У подкасті «Медіуми» Лєна Чиченіна, головна редакторка медіатаблоїда «Антоніна», розповідає про російську мову в українських серіалах і про те, як ті самі продюсери, які не хотіли відмовлятися від російського ринку, після 2022-го раптом почали просити гроші в держави на «нове українське кіно». А також про нові originals-серіали від онлайн-платформ, перші спроби відійти від телевізійної логіки серіалу для домогосподарок і про те, що справді стало краще, а що просто перекочувало з ТБ в онлайн без змін.

00:00 «У нас майже всі серіали були російською мовою, з російськими акторами»;

03:36 «У нас немає профільного видання кінокритики»;

05:05 «Кінокритика в Україні ніяк не впливає на кіноіндустрію»;

06:18 Про кризу культурної критики в Україні: «Це інтелектуальна мастурбація»;

09:20 «Кожна думка повинна мати місце»;

11:03 Як в Україні реагують на культурну критику;

13:03 Як українське кіно реагувало на критику в різні роки;

18:32 «Мені хотілося б більше фільмів, які будуть критикувати наше суспільство»;

24:43 «Netflix знімає свої серіали для того, щоб їх не дивилися, а слухали»;

30:48 Про онлайн-платформи, originals і проблему якості контенту;

38:55 Як Threads змусив дивитися «Холостяка» навіть тих, хто не дивиться ТБ;

42:45 «Холостяк» повністю зіпсував Терену репутацію».

У випуску — про те, як війна змінює українську мову і хто сьогодні формує мовні норми.

Війна змінила не лише наше життя, вона докорінно вплинула й на українську мову. Нові слова, нові смисли, нові суперечки й нова відповідальність за кожне сказане і написане слово. Хто сьогодні формує мовні норми: мовознавці, медіа чи соціальні мережі? І чи може мова бути ще одним фронтом цієї війни?

У подкасті «Медіуми» Оксана Матковська, науковиця, доктор філософії зі спеціальності Філологія, розповідає про зростання вживання фемінітивів і про те, чому ці зміни по-різному проявляються в політичній мові, публіцистиці та художніх текстах. Чи справді фемінітиви стали ознакою часу — і що чекає на них далі? А також про написання назв Російської Федерації, її інституцій і діячів із малої, звідки взялася ця практика, як соціальні мережі вплинули на медіа і чому саме журналісти мають задавати мовні норми, а не підхоплювати тренди з фейсбуку. Про журналіста як законодавця мовної моди, про блогерів із мільйонними аудиторіями і про те, чи здатна освіта змінити мовну культуру в епоху соцмереж.

00:00 «Тенденція до збільшення кількості фемінітивів у мові буде присутня»;

02:01 «Мені шкода, що соцмережі задають тренди для медіа»;

06:02 «Ми не боремося з якоюсь міфологічною істотою — ми боремося з ворогом, ім’я якому Росія»;

12:10 «Коли суржик використовують із метою насмішок, мені від цього боляче»;

15:27 «Англізмів дуже багато у медійному просторі»;

20:53 «Російська влада штучно збіднювала українську мову»;

22:40 «Варто піднімати середнього слухача, задовольняти його інтелектуальні потреби»;

23:49 «Раніше законодавцем мовної моди був письменник. Сьогодні — це журналіст».

Розслідування «Державні діти» від «Слідства.інфо» стало одним із найгучніших журналістських матеріалів останнього часу — про українських дітей-сиріт, евакуйованих від війни до Туреччини, та про дорослих, які мали їх захистити, але не зробили цього.

У подкасті «Медіуми» Анна Бабінець, керівниця незалежної розслідувальної агенції «Слідство.інфо», розповіла про те, як команда вийшла на тему розслідування «Державні діти» через закритий звіт українського омбудсмена, чому система опіки виявилася настільки розмитою, що «відповідального знайти неможливо» та як журналісти місяцями добивалися коментарів від міністерств, дипломатів, місцевих чиновників і благодійників.

А також про надзвичайно складну роботу з підлітками, які пережили травматичний досвід, про журналістську етику й довіру та наслідки. Чому в Туреччині на розслідування відреагували на рівні президента вже за кілька годин, а в Україні тривалий час панувала тиша? І як публічність цієї історії вплинула не лише на політичні заяви, а й на реальні людські долі, зокрема на життя героїні, якій вдалося повернути дитину ще до завершення судових процесів.

00:00 «Спосіб, у який ми отримали інформацію, свідчить про те, наскільки закрита система»;

03:30 «Парадокс державної інтернатної системи в тому, що за дітей відповідає така кількість людей, що відповідального ти не знайдеш»;

06:28 «Дітям хотілося розказати про несправедливість»;

10:05 «У нас було єдине домовлене інтерв’ю»;

13:43 «Коли розслідування вийшло у Туреччині, через дві години була реакція Ердогана»;

18:30 «Реакції на фільм з боку правоохоронних органів не було і немає станом на зараз»;

22:12 «Дівчата народжували самі. У пологовому ніхто до них не приходив»;

27:25 «На показ фільму прийшла Інна Мірошниченко, вона сказала, що перейнялася долею Насті й буде її захищати»;

28:47 «Ми сподіваємося, що держава зверне на Настю увагу та допоможе. Щоб розірвати коло, коли сирота народжує сироту»;

30:55 «Ми бачили звіт омбудсмена українською мовою. Ми згадали, напевно, 20% порушень»;

32:53 «Поліція закрила справу, бо «не встановили складу злочину»;

35:10 «Мені здається, що це змова дорослих: «Просто давайте не будемо про це говорити, ніби цього немає».

Україна взяла участь в міжнародному проєкті Euroradio Christmas Music Day, де різдвяна програма з Києва стала частиною 14-годинного марафону з 12 країн світу.

У подкасті «Медіуми» Наталія Попудрібко, завідувачка редакції музичних передач і фондових записів «Радіо Культура», продюсерка проєкту Euroradio Christmas Music Day розповіла про те, як працює музичний обмін Європейської мовної спілки. А також про ренесанс хорового співу після пандемії, попит на академічну музику в Європі, силу спільного звучання хору й історичні паралелі зі світовим успіхом «Щедрика» сто років тому.

00:00 Що таке Euroradio Christmas Music Day і як Україна до нього долучилася;

04:16 Де слухачі можуть почути концерт;

06:06 «Українське радіо співпрацює з ЄМС із 1994 року»;

08:11 Чому українські колядки добре сприймає європейська аудиторія;

11:34 Який попит у Європі на хорову й академічну музику;

16:55 Як повномасштабна війна вплинула на інтерес до української музики;

20:16 Які плани щодо подальшої участі у подібних проєктах.

У випуску — про те, як американські медіа реагують на атаки Дональда Трампа, чому Україні дедалі важче утримувати увагу світової аудиторії та чи можна публікувати фотографії загиблих.

У подкасті «Медіуми» Стас Козлюк, журналіст і фотокореспондент, пояснює, що сьогодні насправді цікавить західну аудиторію в українській війні. Чому чим ефективніше працює українська ППО, тим менше про нас пишуть? Як логіка «трупокілометрів» визначає, чи стане трагедія новиною для світу? І чому інколи навіть зруйнований будинок у Києві не потрапляє на шпальти провідних видань?

А також про цензуру й самообмеження під час війни, рішення не публікувати вже готові матеріали заради безпеки людей, а також про відповідальність редакторів за те, як виглядає війна в медіа. Та чому соцмережі підштовхують журналістику до небезпечної гонитви за швидкістю і хайпом.

00:00 «Ми бачимо, яку тривалу історію має демократія та як їй важко з людиною, яка має таку повноту влади»;

03:14 «Ми весь час конкуруємо з іншими країнами, в яких також ідуть війни»;

05:40 «Кількість жертв трагедії має бути прямо пропорційна відстані до кінцевої аудиторії»;

09:10 «Щойно з’являється якась нова штука на фронті — усі хочуть побачити як вона працює»;

11:50 Що хочуть бачити з України західні читачі?

14:29 «Кіл-зона від окопа — 20 кілометрів. Мало хто захоче тягнути тебе туди з собою»;

16:45 «Коли однакові зображення, то твоя аудиторія не те що хоче їх бачити щодня»;

20:43 «Я намагаюся ігнорувати світ, у якому люди відмовляються читати»;

25:18 «Я намагаюся більше спостерігати за людьми, аби розповідати історії про цих людей»;

31:53 Чи можна публікувати фотографії тіл постраждалих?

36:26 «Соцмережі змушують журналістику із ними конкурувати»;

39:54 «Аудиторія не бачить різниці, вона не розуміє хто журналіст, хто блогер».