Cвіт не sweet

Є на світі одна родина, за життям якої спостерігає, без перебільшення, весь світ. Про неї пишуть численні книги, знімають фільми й серіали, причому не завжди позитивні. І попри це, ця родина — а йдеться, звісно ж, про королівську родину Великої Британії — досі є таким собі непорушним символом, без якого цю країну годі й уявити.

Найбільше випробування британській монаршій сім’ї випало після смерті незмінної десятиліттями королеви Єлизавети ІІ. Але й без того викликів не бракує: від скандального принца Ендрю та демаршу Гаррі й Меган до низки викривальних фільмів, серіалів і журналістських розслідувань. Серед останніх ударів — рак, виявлений у короля Чарльза ІІІ та принцеси Кейт, однієї з найпопулярніших членкинь сім’ї.

Але як попри все це королівська родина в Британії — хай як банально це звучить — досі існує? І ще й їй вдається обертати на свою користь негатив у ЗМІ (і якщо так, то як)? Про це, а також про останні виклики, перед якими постала британська монархія, ми в подкасті “світ не sweet” поговорили з Єгором Брайляном — кандидатом історичних наук, членом Королівського історичного товариства (Лондон), аналітиком Центру досліджень "Детектора медіа".

Ставлення України до Німеччини з початку повномасштабного вторгнення для України нагадує "американські гірки". Спершу — крайній скептицизм і навіть відверте висміювання (ви точно пам’ятаєте меми про "Нікчемчину"). Потім усе змінилось на краще, навіть відверте захоплення німецьким канцлером Олафом Шольцом.

Але нині, коли той-таки Шольц блокує надання Україні крилатих ракет Taurus — до того ж, під украй сумнівними приводами, — популярність ФРН поміж українців знову падає. І це — цілком виправдано, говорить очільник European Resilience Initiative Center Сергій Сумлєнний.

Із експертом, якого слухачі подкасту "світ не sweet" уже можуть пам’ятати (минулого року ми говорили про те, чому Німеччина не постачає Україні танки Leopard), ми спробували розібратись: що рухає політикою Берліна щодо нинішньої війни? Чому Шольц насправді так проти Taurus (і чи може це змінитись)? І чи несуть загрозу для нас ультраправі та ультраліві політичні сили, що в Німеччині набувають популярності?

Здається, вникати у російські внутрішньополітичні процеси великого сенсу немає: там усе стабільно. Путін при владі до кінця його днів, реальна опозиція в країні знищена, і "спецоперація" надовго. Однак президентські вибори в Росії, призначені на 15-17 березня - все ж таки привід ближче поглянути на російську (очевидно, поки безальтернативну) реальність. Насамперед тому, що "вибори Путіна" – а ми точно знаємо, що переможе він – проводяться і на окупованих територіях України всупереч нормам міжнародного права.

До того, як Путін вів свою передвиборчу агітацію, взагалі залишається багато питань. Чому він спершу зробив ставку на мілітаристську риторику, а останнім часом раптово переключився на "соціалку" (особливо взяв курс на збільшення народжуваності)? Навіщо допустив у передвиборчі перегони, хай і дуже ненадовго, "позасистемного" Бориса Надєждіна? Чи повʼязана якось із виборами смерть опозиціонера Олексія Навального? Ну і власне, навіщо в принципі Путіну проводити вибори, якщо і так ясно, як вони закінчаться і, здавалося б, його владі нічого не загрожує.

Про те, чого чекати Україні від "виборів" у державі-агресорці, як вони можуть позначитися і на полі бою, а також Росію майбутнього, де вже не буде Путіна, однак навряд чи буде і єдність російської опозиції - говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" з експертом програми російських і білоруських студій аналітичного центру "Українська призма" Антоном Оксентюком.

Останні кілька місяців в Україні активно стежать за внутрішньополітичними перипетіями у Сполучених Штатах. Адже найбільший донор військової допомоги Києву весь цей час не може ухвалити рішення, яке б розблокувало подальше постачання зброї.

І це — не єдине, що викликає занепокоєння в Україні. Адже наприкінці року американці обиратимуть нового президента, й повернення до Білого дому Дональда Трампа — який обіцяв “завершити війну за 24 години” — вже видається досить імовірним.

У цьому випуску подкасту “світ не sweet” ми поговорили з Альоною Гетьманчук — директоркою Центру “Нова Європа”, відомою американісткою — про те, чому Штати останнім часом так лихоманить, у чому полягає ключова помилка адміністрації Джо Байдена щодо війни в Україні. І бонусом — про те саме інтерв’ю Путіна Такеру Карлсону.

Якщо ви чули новини з Міжнародного суду ООН за останні тижні, то швидше за все у вас могло виникнути багато запитань. Наприклад, до кінця так і не зрозуміло: то Росію покарають, чи ні? Вимоги України задовольнили меншою мірою, тож це - провал? І що з репараціями? Звісно, простих відповідей тут немає, але рішення, які ми почули в Гаазі без перебільшення є історичними.

Нещодавно Міжнародний Суд ООН оголосив рішення у двох окремих справах, які Україна ініціювала проти Російської Федерації. Так у висновку від 31 січня суд постановив, що Росія порушила Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. А 2 лютого - що Росія справді Росія могла спотворити поняття геноциду і зловживати Міжнародною конвенцією про його запобігання геноциду (але це лише стадія юрисдикції і суд ще буде зважувати тут усі докази).

Справді, більшість вимог України суд відкинув, і репарацій за порушення щонайменше двох конвенцій Україна уже може не сподіватися. Однак багато в чому українська команда змогла домогтися юридичного прецеденту. Наприклад, так звана “Велика справа”, яку МС ООН за поданням України розглядав з 2017 року - це перша справа, в якій цей суд розглядав порушення за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму по суті. Крім того - це найперша справа з моменту заснування МС ООН, в якій Російська Федерація визнана порушницею міжнародного права. І так, це перша міжнародна судова інституція, яка визнала це офіційно.

Загалом до роботи Міжнародного Суду ООН, який може карати країни, а не окремих осіб, як, скажімо, Міжнародний кримінальний суд, є чимало питань. Відповіді на них ми шукаємо у цьому подкасті з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС України. А оскільки наш гість є й агентом України в Міжнародному Суді ООН - це наша ексклюзивна можливість зазирнути за лаштунки нещодавніх судових рішень у Гаазі.

Румунія - це той сусід України, про якого легко забути, пригадуючи усі перипетії у відносинах з найближчими партнерами по ЄС. Усе тому, що між Києвом та Бухарестом історично не виникало значних суперечок, які б розварили їх на роки, а труднощі на зразок ролі неіснуючої “молдовської мови” в Україні та прав румунської меншини, вдалося владнати доволі швидко та мирно. А вже з початком повномасштабного вторгнення історично антиросійська Румунія стала надійним союзником для нас, підтримавши Україну збройно - хоча й не розголошуючи обсяги та найменування наданої допомоги.

Також Румунія тренує українських військових, зокрема у листопаді минулого року за 100 км від Бухареста зʼявився навчальний центр для українських пілотів, аби вони опанували винищувачі F-16. А ще з цієї ситуації країна має і власний зиск: наприклад, підтримує вступ України до НАТО, бо тоді перестане бути його мало захищеним “східним флангом”. Крім того, румуни виграли і від транзиту українського зерна своєю територією, бо це стало поштовхом для розширення власних транспортних потужностей.

Цьогоріч в Румунії вибори - одразу на кількох рівнях, і чинний президент Клаус Йоганніс, який запамʼятається своєю стійкою підтримкою України, піде у відставку. Хороша новина в тім, що усі ключові політичні сили в Румунії єдині щодо основоположних питань, зокрема безпекових, тож здається, Україні тут нема про що турбуватися. Однак, чи варто Києву закривати очі на доволі радикальні заяви румунських ультраправих про анексію Буковини? І чи вдасться “руці Кремля” все ж протягнути своїх адептів у новий румунський парламент?

Про це, а також подробиці українсько-румунської співпраці, та коріння антиросійської поцизії Бухареста, говоримо у новому випуску подкасту "світ не sweet" із Маріанною Присяжнюк, журналісткою проєкту StopFake та видання "Главком”.

У жовтні минулого року увага усього світу прикипіла до протистояння між Ізраїлем та ХАМАС - бойовим угрупованням, яке підтримує Іран. Уже тоді посадовці й міжнародні експерти закликали до якнайшвидшого “мирного рішення”, аби не дати масштабнішому конфлікту розгорітися у дуже схильному до цього регіоні. Однак, схоже, так не вийшло: війна в Газі усе ще триває, до цього додалися й атаки по території Ізраїлю з боку ліванської Хезболли, обстріли єменськими хуситами суден на торговельних шляхах у Червоному морі, обміни ракетними ударами між Іраном та Пакистаном.

За місяці загострення довкола Гази стало зрозуміло, що напруження на Близькому сході поступово трансформується з палестинської війни в іранську. Адже саме Іран перебирає на себе функцію головного регіонального дестабілізатора та ініціативу щодо посування “червоних ліній” усе далі й далі. Однак де він зупиниться? І що може стати останньою краплею, яка все ж розпалить велику війну, яка охопить регіон? А ще - на кого Тегеран робитиме ставку у цій боротьбі, що розгортається? Адже ХАМАС серйозно втратив військову могутність внаслідок наземної операції Ізраїлю в Газі, а США та Британія здійснюють удари по цілях єменських хуситів, яких теж діють за підтримки Ірану.

Близький Схід здається дуже далекою і, можливо, не до кінця зрозумілою нам через релігійні, культурні й політичні особливості частиною світу. Однак варто нагадати, що допомога Ізраїлю з боку США, його головного союзника, нині застрягла у Конгресі США у тому ж пакеті, що й допомога Україні. А подальша ескалація в Червоному морі резонно ставить питання руба: чи вистачить у західних союзників Києва сил та засобів на ще одну повномасштабну війну? Розбираємося в актуальній картині Близького сходу у новому випуску подкасту “світ не sweet” із заступником директора Центру близькосхідних досліджень Сергієм Даниловим.

Ім'я Бориса Джонсона в Україні й досі згадують із теплотою та вдячністю за підтримку, яку Велика Британія надала Україні на початку повномасштабного вторгнення Росії (та й після неї). А в Росії — як не дивно, досі використовують для своєї пропаганди (мовляв, через нього в уяві московського МЗС зірвалось "перемир'я" між РФ та Україною).

Британія багато в чому відіграла лідерську роль у підтримці України в останні місяці. Західні РСЗВ, танки, далекобійні ракети — усе це британці передавали першими, підштовхуючи до подібного кроку решту союзників, включно зі США. І тоді як у деяких європейських країнах все частіше чути сумніви в необхідності зберігати підтримку Києва, британське суспільство й політикум зберігають твердий консенсус.

Наскільки підтримка Лондоном Києва стала випадковістю? Як розвивались за останні роки британсько-українські відносини та як їх можна покращити ще більше? І, звісно, що означає двостороння угода про безпеку, яку президент Володимир Зеленський і прем'єр-міністр Ріші Сунак підписали 12 січня — знову ж таки, це перша подібна угода для України?

Поговорити про це в подкасті "світ не sweet" ми запросили Єгора Брайляна — кандидата історичних наук, члена Королівського історичного товариства (Лондон), аналітика Центру досліджень "Детектора медіа", та Олександра Краєва — експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма", який досліджує Британію та британсько-українські відносини.

2024 рік не просто так охрестили "роком виборів". Цьогоріч право обирати владу мають понад чотири мільярди жителів демократичних держав. І перші такі вибори відбуваються на Тайвані — острові, який в останні роки все активніше заявляє про свою незалежність від Китаю.

Ситуація на Тайвані де в чому нагадує те, як Росія роками чинила прямий і непрямий тиск на Україну. В хід ідуть пропаганда, підкуп, залякування, військові навчання біля кордонів. А в останні місяці на тлі напруженості між Пекіном і Вашингтоном усерйоз говорять і про силовий сценарій захоплення Тайваню з боку КНР.

Що треба знати про політичне життя Тайваню? Як на результати виборів відреагує Китай і чи змінять вони ситуацію в регіоні? Чим Тайбей може бути цінним для України? Саме тоді, коли стають відомі перші результати виборів на Тайвані, слухайте в першому цього року подкасті "світ не sweet" нашу докладну розмову про це з Юрієм Пойтою — керівником секції Азійсько-тихоокеанського регіону Центру досліджень армії конверсії та роззброєння, наразі — запрошеним науковим співробітником в Інституті досліджень національної оборони та безпеки на Тайвані.

Рік, що минає, став не лише черговим роком геноцидальної війни Росії проти України, а й роком чергового випробування на міцність наших відносин зі східноєвропейськими сусідами.

Попередня влада Польщі в особі "Права й справедливості", попри неоціненну допомогу Варшави Києву за час повномасштабного вторгнення, не цуралась іти на відкритий конфлікт із Україною — від заборони імпорту сільгосппродукції до блокади кордону. Прихід до влади коаліції на чолі з Дональдом Туском, попри очікування, не вирішив ці проблеми водномить.

У Словаччині, яка приємно здивувала українців активною військовою підтримкою, під кінець року в прем'єрське крісло сів Роберт Фіцо. Він не лише обіцяв не дати Україні "ані патрона", а й відверто озвучує проросійські тези — на кшталт про те, що вступ України до НАТО стане початком "Третьої світової".

А українсько-угорські відносини в останні роки, здається, перебувають у стані перманентної кризи, і не в останню чергу — через те, що Будапешт єдиним із країн ЄС продовжує підтримувати відносини з Росією, а угорські політики не цураються відверто образливої риторики в бік української влади.

Яким був цей непростий рік відносин України зі східними сусідами й чого очікувати в перспективі, чи можна порозумітись зі, здавалось би, проросійськими лідерами в Будапешті й Братиславі — у фінальному для 2023 року випуску "світ не sweet" говоримо з директором Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитром Тужанським.