Cвіт не sweet

Вибори до Європейського парламенту, які тривали 6-9 червня, спонукали європейські ЗМІ заговорити про “тріумф ультраправих”. І справді, крайні праві партії покращили здобутки в багатьох країнах ЄС, в Бельгії спричинили відставку уряду, а у Франції – навіть розпуск парламенту.

До того ж, оновлення представницького органу ЄС запустило машину оновлення керівництва європейських інституцій. І це вже безпосередньо впливає на нас: адже від того, хто очолює Європейську комісію чи Європейську раду, залежить і ухвалення рішень про підтримку України та її євроінтеграцію.

Про наслідки євровиборів, а також найбільш імовірних претендентів на топпосади в ЄС подкаст “світ не sweet” говорить із редактором “Європейської правди” Сергієм Сидоренком – і не лише в аудіо, а й у відеоформаті.

2 червня в Мексиці відбулися вибори до парламенту й місцевих органів влади, а також голосування за нового президента. І саме останнє ще до оголошення результатів стало сенсацією: вперше за найвищу посаду в Мексиці змагались дві жінки, й уперше на чолі країни буде саме президентка.

Переможниця президентських виборів – Клаудія Шейнбаум – була науковицею, має значний управлінський досвід та обіцяє продовжувати популярні соціальні заходи свого наставника, чинного президента Андреса Мануеля Лопеса Обрадора (знаного як АМЛО).

З іншого ж боку, Шейнбаум стане на чолі Мексики, де досі орудують наркокартелі, смертельні перестрілки є сумною буденністю для багатьох мешканців, а міграційна криза на кордоні зі США лише посилюється. До того ж, за президентства АМЛО Мексика не надто дбала про зовнішню політику й фактично навернулась в ізоляціонізм.

Як сталось, що в країні з укоріненою культурою “мачизму” жінка обійняла найвищу посаду; як вона обіцяє впоратись із викликами для другої найбільшої економіки Південної Америки; і, звісно ж, на що можна сподіватись у плані мексикансько-українських відносин?

Про це у подкасті “світ не sweet” нам розповів Іван Фечко — експерт Програми дослідження Латинської Америки та Карибського басейну Ради зовнішньої політики "Українська призма".

22 травня Норвегія, Іспанія та Ірландія заявили, що визнають Палестинську державу. Формально це поки що не змінює статусу території. Водночас їхні заяви можуть означати тиск і на інші країни Європи, щоби вони наслідували їх у підтримці самовизначення Палестини. З 1988-го існування Палестини як держави визнали понад 140 країн з-поміж 193 держав-членів ООН. США та ЄС тим часом наголошують: питання про визнання безпосередньо повʼязане з питанням переговорів, які наблизять довгостроковий мир у регіоні. Але чи можливо це?

Мир через діалог у контексті багаторічного протистояння Ізраїлю й Палестини захід усвоїх заявах часто вкладає у формулу "дві держави для двох націй". У межах цієї ідеї і ізраїльтяни, і палестинці погодилися б мати окремі держави з власними кордонами й без будь-яких спірних територій. Але нині неочевидно, як можна утілити це рішення в життя, коли триває ізраїльська операція з повного знищення ХАМАС в Газі, законність методів якої ставлять під питання міжнародні суди, а палестинську адміністрацію Махмуда Аббаса на Західному березі річки Йордан вважають не надто ефективною.

Яке майбутнє близькосхідного конфлікту - і які точки дотику можна знайти для мирних переговорів, коли, здавалося б, жодна сторона до них не готова? Чи використає Палестина нині історичний шанс на утвердження своєї державності, і що може чекати на Ізраїль, якщо заяви міжнародного кримінального суду перетворяться на ордери на арешт проти ізраїльської верхівки? Про все це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо з Ігорем Семиволосом, директором центру Близькосхідних досліджень.

Після невдалої спроби минулого року керівна партія “Грузинська мрія” вирішила таки добитись ухвалення закону "Про прозорість іноземного впливу" - аналогу російського закону про “іноагентів”, як його охрестили критики. На офіційне Тбілісі тиснуть чи не всі західні партнери й вулиця – таких масових протестів у грузинській столиці не було давно. Але “Грузинська мрія”, схоже, таки добилась свого, і вже в найближчі дні закон набуде чинності.

Для багатьох коментаторів – серед яких і гість нашого сьогоднішнього подкасту, редактор “Європейської правди” Юрій Панченко – події у Тбілісі нагадали українську Революцію Гідності, яка призвела до повалення влади Януковича. Але чи справді на це ж варто очікувати у Грузії? Яка в нинішніх подіях роль Росії та чи здатні США та Європейський Союз зупинити антизахідний розворот Тбілісі? Про все це – в нинішньому випуску подкасту “світ не sweet”.

Ви точно чули про суд над Дональдом Трампом у Нью-Йорку. У Сполучених Штатах, де цього року обиратимуть президента, це одна з головних тем у ЗМІ. Не в останню чергу – через скандальні подробиці справи. Адже не в кожному суді свідок описує нібито секс із експрезидентом у найпікантніших подробицях.

Поза тим, суд у Нью-Йорку – насправді не про секс. І вже влітку ми, схоже, станемо свідками першого в історії США вироку колишньому президенту в кримінальній справі. Та чи вплине це якось на виборчу кампанію і шанси Трампа перемогти в листопаді 2024 року? І що там із іншими кримінальними справами, про які, здається, вже всі призабули?

Про суди над Трампом; те, наскільки вони нагадують оте саме “полювання на відьом”; і очікування від президентських виборів 2024 року говоримо в подкасті “світ не sweet” із експертом Ради зовнішньої політики “Українська призма” Олександром Краєвим.

Найбільша демократія світу — так небезпідставно називають Індію. У цій країні, лиш поміркуйте, мешкає кожен сьомий виборець на планеті! Тому й вибори, як не дивно, в Індії особливі: тривають майже два місяці кількома хвилями, а для того, щоб забезпечити виборче право кожного, бюлетені мандрують у найбільш важкодоступні куточки цієї країни.

Нинішні парламентські вибори в Індії — в самому розпалі. І хоча результати офіційно оголосять тільки 4 червня, все йде до того, що владу в нижній палаті парламенту утримає націоналістична Бхаратія Джаната — партія чинного прем’єра Нарендри Моді. Тим не менш, опозиція не опускає рук і перед виборчим циклом пішла на безпрецедентний крок та об’єдналась в єдиний блок, аби "скинути" Моді. До слова, називається цей блок INDIA.

Про те, як працюють вибори в найбільшій демократії світу і чому дзвінок зірки Боллівуду здатен вирішити долю голосування — в дуже цікавому епізоді "світ не sweet" розповідає Олена Борділовська, завідувачка відділу нових викликів Національного інституту стратегічних досліджень, докторка політичних наук.

Те, на що Україна чекала останні понад сім місяців, нарешті втілилось у життя. Палата представників США 20 квітня проголосувала за чотири законопроєкти, серед яких — довгоочікувана додаткова допомога для Києва.

Українське питання в останні місяці знову стало заручником внутрішньої американської політики. Спершу — через вимогу республіканців ухвалити максимально жорсткі заходи контролю над кордоном США та Мексики. Потім — через шантаж спікера Палати представників Майка Джонсона з боку ультраправих колег.

Тим не менш, ключове для нас голосування, хай і з прикрим запізненням, відбулось. Попереду — схвалення Сенату, але воно, схоже, не стане проблемою. Та, певна річ, це не означає, що питання допомоги для Києва опинилось поза зоною ризику.

Про причини затримки рішення в Конгресі США в подкасті "світ не sweet" розповідає Маріанна Фахурдінова — асоційована аналітикиня Центру "Нова Європа", гостьова аналітикиня СЕРА (Центр аналізу європейської політики, Вашингтон). На додачу, ми розібрались, чи міг Білий дім — навіть усупереч перешкодам на Капітолійському пагорбі — все ж надіслати Україні критично важливе озброєння.

За даними Центру економічної стратегії, станом на кінець січня 2024 року за кордоном через війну перебуває 4,9 млн українців. Майже половина з них уже не планує повертатися. І, звісно, це величезна проблема для України, яка вже потребує робочих рук та мізків для відбудови країни та відновлення її економіки. Рішення їхати додому – це великий і складний крок, особливо для тих, хто вже знайшов роботу на новому місці і щойно звик до нового життя у безпеці, а діти інтегрувалися у закордонні школи й садочки. Безупинні обстріли, знищений дім, потреба мобілізуватися та й корупційні скандали в рідній країні – усе це стримує українців від повернення.

На цей процес можна поглянути й з іншого, незвичного для нас боку. Частина країн готова мотивувати українців повертатися: наприклад, Британія вирішила скоротити терміни продовження тимчасового захисту для українців. Однак для низки країн відпускати українців додому теж буде непросто. Для тієї ж сусідньої Польщі українці, які працюють та сплачують податки, закривають істотну потребу трудового ринку. Водночас українці, хоча й забезпечені роботою, через, наприклад, мовний барʼєр, змушені йти на посади нижчої кваліфікації, аніж могли б в Україні. А отже, цінні кадри втрачають час та можливість реалізувати себе не вдома.

Як влада має адекватно й дієво комунікувати потребу українцям повертатися додому – і як може мотивувати їх це робити? Чому навіть якщо, уявімо, геть усі раптом приїдуть – цього все одно буде замало, аби відновлювати постраждалу від війни країну? І як уже зараз нам варто налаштувати себе на те, що згодом Україна стане ще більш мультикультурною, адже сюди зʼїдуться іноземні робітники? Про усе це говоримо з Ольгою Токарюк, дослідницею українського форуму в Chatham House у Лондоні, яка зараз вивчає залучення українців за кордоном у часи великої війни.

У квітні НАТО відзначає 75 років від заснування - власне, від моменту підписання Північноатлантичного договору. І десять з них Альянс очолює норвежець Йенс Столтенберг. На його перебування на посаді припали важкі роки російської агресії проти України, а нині й загроза прямої конфронтації РФ та Альянсу. Водночас за цей час НАТО змінювалося, зміцнювалося та розширювалося. Так, відзначення ювілейної дати відбулося буквально за кілька тижнів після офіційного прийняття до Альянсу Швеції.

Генеральний секретар НАТО - людина, від якої залежить не стільки ухвалення рішень (адже більшість питань вирішується саме країнами-членами), а координація зусиль та пошук порозуміння. Однією з головних переваг Столтенберга, наприклад, називали те, що йому вдавалося знаходити спільну мову з Дональдом Трампом - ексцентричним екс президентом США, який неодноразово різко критикував альянс, а нині знову може повернутися у президентське крісло. Столтенберг був ефективним на своїй посаді: його термін на чолі Альянсу продовжували чотири рази, а пошук наступника виявився доволі непростою справою.

Спершу лунало дві пріоритетні вимоги до нового Генерального секретаря НАТО. По-перше, це має бути жінка - адже жодна поки не очолювала альянс за всі роки його існування. По-друге, це мала бути представниця східноєвропейської країни - щоби підкреслити, що східний фланг НАТО теж перебуває у фокусі уваги. Однак кандидат, якого зараз називають найімовірнішим наступником Столтенберга, не потрапляє у жодну з цих категорій. Чому тоді у премʼєр-міністра Нідерландів Марка Рютте як потенційного нового генсека така велика підтримка?

Про це, а також про те, які наслідки матиме це призначення для України, її підтримки у війні та відносин з Альянсом, говоримо з Ганною Шелест — директоркою програми безпекових студій та глобального залучення Ради зовнішньої політики "Українська призма". А якщо вам також було цікаво, чому з боротьби за крісло очільника альянсу "вилетіли" найбільш антиросійські кандидати, у цьому випуску "світ не sweet" знайдете відповідь і на це питання.

Майже рік у Польщі не вщухають протести фермерів. З одного боку - це загальноєвропейський “тренд” заперечення курсу “зеленої трансформації”, започаткованого Брюсселем, з остраху втрати наявні блага. З іншого ж - частково гнів спрямований і на Україну. Коли уряд "Права і справедливості" запровадив одностороннє ембарго на українську агропродукцію, а потім продовжив його всупереч рішенню Єврокомісії, польські фермери й перевізники узялися блокувати пункти пропуску на кордоні з Україною.

Здається, в останні місяці напруга й емоції сягнули піку: почастішали епізоди із навмисним розсипанням зерна, на протестах помітили проросійські гасла. Зміна влади в Польщі не принесла бажаної деескалації: уряд премʼєра Дональда Туска подумує про розширення обмежень. Водночас усе ж почався діалог з українською стороною. За підсумками шестигодинних міжурядових переговорів між українськими й польськими переговорами у Варшаві премʼєри Туск та Шмигаль зазначили, що “наблизилися до угоди”. Але чи зупинить вона протести миттєво і чи не принесе Україні нові збитки?

А ще - як питання проблем польських фермерів фігуруватиме на порядку денному найближчих виборчих циклів? Адже попереду на Польщу чекають місцеві вибори, вибори до Європарламенту, а у 2025-му - й президентські. Чи не стане через це Україна надто токсичним питанням (спойлер: навряд чи, адже опитування свідчать, що нині три чверті поляків підтимують надання Україні гуманітарної допомоги, а більше половини - військової). І чому самих лише міжурядових домовленостей буде недостатньо, щоби залагодити усі ці труднощі в комунікації?

Про це у новому випуску подкасту “світ не sweet” говоримо з з Оленою Бабаковою — журналісткою, дослідницею міграції, викладачкою Університету Вістула у Варшаві.