Cвіт не sweet

Напад угруповання ХАМАС із сектору Гази на Ізраїль 7 жовтня став несподіванкою і для ізраїльської сторони, й для усього світу. Чергове загострення арабо-ізраїльського конфлікту забрало життя тисячі людей з обох сторін. Цього ж разу, схоже, він не завершиться в найближчі кілька днів — ба більше, існує реальний ризик, що в нього втягнуться й інші держави регіону.

Звісно, передбачити, що станеться далі на Близькому Сході, вкрай важко, якщо не неможливо. Але спробувати розібратись у тому, що вже відбулось і як чергову ескалацію сприймають обидві сторони — ізраїльська й палестинська — і можливо, й варто. Надто ж коли виникають небезпідставні побоювання, що увага світу до України та повномасштабної російської агресії зменшується.

Для цього подкаст світ не sweet поговорив із Ілією Кусою — аналітиком Українського інституту майбутнього, автором Telegram-каналу про Близький Схід "Вуса Асада" (https://t.me/AssadStash).

PS. Книги, які Ілія Куса радить прочитати, аби краще зрозуміти арабо-ізраїльський конфлікт:

— Augustus Norton. Hezbollah (2007)

— Ian Black. Enemies and Neighbors (2017)

— Beverley Milton-Edwards. Hamas (2010)

— Azzam Tamimi. Hamas: History from within (2007)

— David Fromkin. A peace to end all peace

— Rashid Khalidi. Hundreds years war on Palestine

Від початку агресії Росії у 2014-му, а надто — після повномасштабного вторгнення у 2022-му, українці поступово почали відмежовуватися від російської культури — музики, літератури, театру. Зокрема через усвідомлення, що культура й політика (а отже й війна) — речі нероздільні. Це частина наших намагань нарешті позбутися впливу країни-агресорки — як політично, так і ментально.

У цьому, хай трохи й нестандартному, випуску ми розбираємося, що таке взагалі колоніалізм. Дискутуємо, чи може колоніальний вплив одних країн на інші бути хорошим. А ще обговорюємо, як свого часу ми всі стали жертвами російського імперіалізму, коли дивилися "Ранєткі" (так, вам не почулося!)

Новий випуск "світ не sweet" — це наше з культурологинею Маріам Наєм запрошення поміркувати над тим, як ми деколонізуємося на особистому рівні і як країна, чому навчити західну аудиторію сприймати українців не через призму російського контексту так складно, і як маленькі кроки важать у боротьбі з віковічним впливом "великої російської культури".

18-21 червня Володимир Зеленський побував із завчасно анонсованим візитом у США. Спершу виступив на тижні високого рівня 78-ї Генеральної асамблеї ООН, а потім вирушив до Вашингтона на зустріч з президентом США Джо Байденом. Це була друга зустріч президентів у Білому домі від початку вторгнення - але інакша за контекстом. Цього разу Зеленський уже не виступав у Конгресі і зустрічали його, здається, не так урочисто - та все ж вдалося досягнути певних «історичних рішень», як наголосив у підсумку президент.

Генеральна асамблея у Нью-Йорку була можливістю донести до 193 країн-членкинь ООН формулу миру президента Зеленського (до речі, про неї у нас є окремий великий випуск), окреслити безпекові пріоритети України і запропонувати своє бачення реформування ООН. Власне, трансформація найбільшої міжнародної організації була однією з головних тем цього тижня у Нью-Йорку. Насамперед питання полягає у тім, як реформувати головний орган ООН, який може ухвалювати обовʼязкові для виконання рішення - Раду безпеки ООН.

Цими днями Оленка якраз перебувала у США, де спостерігала за перебігом «високого тижня» Генасамблеї, а потім - за візитом Зеленського до Байдена, тож тепер ділиться інсайдами, атмосферою, контекстом і головними висновками цих подій для України. Як завжди, ми чекаємо на ваші прослуховування, враження та побажання.

Багаторічний конфлікт між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах, схоже, добігає кінця. "Антитерористичні заходи" Баку за одну добу призвели до капітуляції нагірнокарабаських сил; азербайджанський лідер Ільхам Алієв заявив про відновлення територіальної цілісності його держави.

Усе це сталось на тлі зусиль Заходу, насамперед Європейського Союзу, укласти мирну угоду між Азербайджаном та Вірменією. І, звісно ж, зменшення рівня впливу Росії на Південному Кавказі — й усе більшого розчарування Єревана у своєму союзнику.

Цей випуск подкасту cвіт не sweet — оперативна спроба зрозуміти, що сталось у Нагірному Карабаху за останні кілька днів і як це вплине на Південнокавказький регіон. І допоможе нам у цьому редактор "Європейської правди" Юрій Панченко.

Для тих, кому цікаво більше дізнатись про історію конфлікту в Нагірному Карабаху, радимо нашу попередню розмову, записану в червні: https://www.pravda.com.ua/podcasts/63c2e4ae29c3f/2023/06/3/7405176/

Північнокорейський диктатор Кім Чен Ин погостював у російського диктатора Владіміра Путіна. Кім похизувався бронепоїздом, на якому приїхав, і сів за штурвал Су (на землі, але фото й без того вийшли непогані). Путін згадав, як Радянський Союз і Корея боролись проти "японських мілітаристів". Ще в соцмережах висміяли перекладача лідера КНДР, який не втримався від лайки, описуючи "дійсність" у Росії.

Та якщо відкинути жарти, то Москва, ймовірно, домовляється із Пхеньяном про постачання артилерійських снарядів — вкрай необхідних їй для ведення війни проти України — й, можливо, іншої зброї. І Північна Корея тут справді може допомогти, адже має значні її запаси.

Візит Кіма в Росію — до речі, його перша закордонна поїздка з 2019 року — стала для подкасту світ не sweet чудовим приводом поговорити про те, як КНДР підтримує Москву та її агресію проти України, а також як, попри десятиліття ізоляції та санкції, їй вдається успішно виготовляти зброю, запускати ракети й розробляти ядерну програму.

Про нюанси політики КНДР говоримо з Наталією Бутирською — експерткою з питань Східної Азії, магістеркою зовнішньої політики.

22-24 серпня Південно-Африканська республіка приймала саміт БРІКС - Бразилії, Росії, Індії, Китаю й ПАР. Фізично на саміт цього обʼєнання приїхали лідери лише чотирьох країн: президент Росії, який перебуває під загрозою арешту у звʼязку з виданим у березні Міжнародним кримінальним судом ордером, не приїхав.

Головним підсумком цієї зустрічі стало рішення про розширення БРІКС - спільноти країн, яка колись обʼєдналася насамперед на основі бажання економічної взаємовигоди. Але схоже, що у логіці обрання нових членів, яких кличуть долучитися до БРІКС, є не лише економічна, а й політична мотивація.

З першого січня 2024 року долучитися до БРІКС запросили шість країн: Аргентину, Ефіопію, Єгипет, Іран, ОАЕ і Саудівську Аравію. Але як збагнути критерії відбору країн? І чи означає такий крок розширення, що БРІКС хоче зафіксувати нове розуміння країн Глобального Півдня, ба більше - створити блок на противагу західному світу?

Це не очевидно на перший погляд, але для України на саміті теж прозвучали важливі сигнали, зокрема - про сприйняття російської агресії. Та як розуміти ситуацію, коли з одного боку більшість нинішніх і майбутніх учасників БРІКС лишаються показово нейтральними до війни, а водночас - дають місце Росії за столом переговорів на саміті?

Про це, а також про позицію Південно-Африканської республіки щодо цих подій, у цьому випуску подкасту "світ не sweet" розповідає пані надзвичайний та повноважний посол України в ПАР Любов Абравітова.

Минув майже рік відтоді, як Україна окреслила своє бачення завершення повномасштабної війни з Росією. "Формула миру" з десяти кроків стала інструментом, яким Київ намагався й намагається схилити на свій бік держави так званого Глобального Півдня — в Азії, Африці та Латинській Америці.

Зустріч у місті Джидда в Саудівській Аравії на початку серпня показала: стратегія Києва працює. Кількість охочих обговорювати "формулу миру" зростає. І серед них з'явився навіть Китай, що чи не найбільше підтримує російський режим в умовах масштабних санкцій.

Але й попереду викликів не менше. Адже досі не існує узгодженого плану імплементації "формули миру"; належить провести переговори з десятками держав, що сумніваються; і, що головне — зміст "формули" навіть в Україні знають далеко не всі.

Про "формулу миру", а також вплив Росії на дискусії щодо неї у подкасті світ не sweet говорили з Ганною Шелест — директоркою програми безпекових студій Ради зовнішньої політики "Українська призма" та запрошеною старшою експерткою Центру аналізу європейської політики у Вашингтоні.

Уже майже півтора року триває повномасштабне вторгнення Росії в Україну, а міжнародне правосуддя спромоглось лише на ордер на арешт Владіміра Путіна та його уповноваженої у справах дітей.

Усім нам хотілося б, аби російських воєнних злочинців швидше притягли до відповідальності. Але день, коли вони постануть у міжнародному суді, може настати дуже й дуже нескоро. На жаль, такими є обмеження міжнародного права: воно вкрай повільне, але не варто сумніватись — справедливість буде досягнуто.

У чому особливості розслідування воєнних злочинів в Україні та як нам допомагає міжнародна спільнота? Яка тут роль Міжнародного кримінального суду — і нащо потрібно створювати окремий трибунал для покарання російської верхівки? І що там зі справами проти Росії в Міжнародному суді ООН?

Про це в подкасті світ не sweet ексклюзивно розповідає Антон Кориневич – посол з особливих доручень в МЗС, головний представник України у питаннях, які стосуються міжнародного юридичного переслідування РФ.

Складно сказати, з чим ще у нас асоціюється Білорусь останніми місяцями, крім постійної загрози. Ймовірний новий наступ з її території, розміщення там Росією своєї ядерної зброї, «вагнерівці», які після невдалого «маршу на Москву» Євгена Пригожина знаходять притулок у Лукашенка. Усе більше схоже на те, що Росія та Білорусь зміцнюють свої нерозривні звʼязки в межах Союзної держави.

Тим часом всередині Білорусі репресивна машина Лукашенка продовжує жорстоко карати усіх, хто виявляє ознаки найменшої непокори. А дискусії про ймовірні сценарії звільнення країни від диктаторського режиму Лукашенка поки що заходять у безвихідь.

Білоруська опозиція у вигляді Обʼєднаного перехідного кабінету Світлани Тіхановської виступає проти «силового сценарію». Водночас саме його бачить основним варіантом білоруський полк Кастуся Каліновського, який воює на боці України. Та чи є взагалі зміст говорити про вільну Білорусь до того, як завершено війну?

Чому Україна досі остаточно не розірвала відносини з країною, яка відповідно до норм міжнародного права теж є агресоркою? У новому випуску подкасту "світ не sweet" розбираємось із директором програми російських і білоруських студій аналітичного центру «Українська призма» Ярославом Чорногором.

Україна звикла сприймати Угорщину як одну з найпроблемніших країн у Європейському Союзі. Крім суперечок, які були й раніше, на тлі повномасштабного вторгнення РФ Будапешт не підтримує антиросійські санкції та критикує обсяги витрат ЄС на підтримку України.

Угорський прем'єр Віктор Орбан не вважає Путіна воєнним злочинцем і часто транслює меседжі російської пропаганди. А нещодавня історія з переданням Угорщині українських військовополонених проклала ще більшу тріщину у відносинах Будапешта й Києва. Очільник українського МЗС Дмитро Кулеба заявив, що такий дивний "жест" — в інтересах Орбана.

І попри це, відповідно до дослідження авторитетної словацької аналітичної організації GLOBSEC, 90% угорців підтримують біженців з України. Цей показник — найвищий у Східній Європі.

Тож як нам вести діалог та вибудовувати співпрацю з країною, позиція якої, хай часом і абсурдна, та нам усе ж важлива в контексті ЄС та НАТО? У новому випуску подкасту "світ не sweet" розбираємось із директором Інституту центральноєвропейської стратегії Дмитром Тужанським.